Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Потім два роки були лікарі, аналізи, щомісячна надія й нове розчарування. Обоє трималися. Світлана Андріївна зітхала, ставила свічки. Коли на тесті нарешті з’явилися дві смужки, Оксана довго сиділа на краю ванни, не вірячи власним очам. Віктор підхопив її й закружляв кімнатою, аж доки в обох не запаморочилося в голові.

Це сталося трохи більш як рік тому. А потім чоловік змінив роботу. До того він займався закупівлями в невеликій будівельній фірмі, отримував звичайну зарплату й звично скаржився на начальника. Одного разу повернувся схвильований, з палаючими очима.

— Мене взяли на меблеву фабрику менеджером із закупівель! Пообіцяли платити більш ніж удвічі більше. Уявляєш, самі мене знайшли? Кажуть, уже чули про мене.

Оксана зраділа за нього, хоча й здивувалася: звідки великій фабриці знати звичайного закупівельника маленької фірми? Та затримуватися на сумнівах не стала. Чоловік був щасливий.

Перші місяці нічого не тривожило. Потім з’явилася машина: Віктор узяв її в кредит, не обговоривши цього з дружиною. Слідом — дорогий важкий годинник із темним циферблатом. Почалися затримки на роботі: то постачальники, то наради, то корпоративи. Телефон лежав екраном донизу, а поговорити чоловік виходив на балкон навіть узимку.

Оксана помічала зміни — з її професією інакше було важко, — але пояснювала їх утомою, відповідальністю, новою посадою. Вагітність зробила її м’якшою. Уперше вона дозволила собі не помічати й повірила гарній обгортці.

До пологового Віктор прийшов лише одного разу. Відвідувачів не пускали; він махав їй знизу, з-під вікна третього поверху. Оксана піднесла Данила до скла. Чоловік подивився секунду чи дві, кивнув, наче вуличному знайомому, й пішов, навіть не дочекавшись її дзвінка.

Пізніше медсестра принесла передачу: кефір, яблука, пачку сухого печива, якого Оксана ніколи не їла. Тоді вона пояснила собі: розгубився, чоловіки ж розгублюються. А Віктор уже тоді знав і подумки складав повідомлення про розставання.

— На місці. Річкова, дванадцять, — сказав водій, зупинившись біля старого триповерхового будинку з ліпниною під вікнами. — Давайте вашу сумку.

Він доніс її до під’їзду. Оксана простягнула телефон, збираючись додати чайові, але чоловік замахав руками.

— Приберіть, не треба. Я колись онуку так віз. Її батько на годину запізнився, ще й п’яний приїхав. — Він помовчав. — Тримайтеся, доню. По вас видно: вистоїте.

Відповісти вона не встигла — він поїхав.

Контора займала половину другого поверху. Оксана піднялася широкими сходами вздовж поручнів, відполірованих тисячами долонь, до високих дверей із латунною табличкою «Нотаріуска Ткач О. Р.». За ними було тихо й тепло; пахло міцним чаєм, папером і чимось аптечним, схожим на валеріану.

За стійкою сиділа дівчина років двадцяти п’яти з гладенько зачесаним волоссям. Побачивши дитину, вона відразу встала.

— Оксана Сергіївна? Я Злата, помічниця Олени Романівни. На вас чекають. Давайте сюди, тут можна сісти. Принести води? Чи чаю?

— Води, будь ласка.

Злата відвела її до невеликої бічної кімнати. Крім дивана й глибокого крісла, там стояв сповивальний столик — мабуть, відвідувачі з немовлятами бували тут не вперше. Оксана зняла пальто й обережно розгорнула сина. Прокинувшись, він заплакав тонко й вимогливо, як плачуть діти, яким ще незнайоме слово «потерпи». Вона вмостилася годувати його в кріслі.

За дверима помічниця тихо розмовляла телефоном.

— Приїхала, так. Із дитиною. Добре, передам.

Кому й що вона збиралася передати? Поки Данило їв, Оксана намагалася впорядкувати те, що відбувалося. Робоча звичка розкладати хаос по місцях зараз одна тримала її на поверхні.

Три тижні тому на Садову надіслали повідомлення. Світлана Андріївна отримала його — не могла не отримати: поштову скриньку вона перевіряла щодня, наче виконувала ритуал. І за всіма ранковими дзвінками жодним словом не обмовилася про лист. Сьогодні Віктор велів не повертатися — наче власноруч записав чужі слова. Картку заблокували заздалегідь. Світлана Андріївна скидала дзвінки.

Нотаріуска розшукала Оксану через роботу й зателефонувала саме в день виписки. Збіг? За вісім років в аудиті Оксана бачила сотні начебто випадкових збігів, за якими виявлявся розрахунок. Тільки який стосунок до цього має вона? Ні багатих родичів, ні взагалі рідних, окрім сина, який зосереджено сопів біля грудей.

І ще ці слова: «На вас тут чекають». Не «я чекаю», не «ми чекаємо». На вас чекають.