Із мовчання прорвався тихий, надломлений звук. Ірина плакала.
— Що ж мені тепер робити? — прошепотіла вона.
— Іти до слідчого. Докладно розповісти, хто доручив узяти копію, коли, що казав. Нічого не пропускати. Лише так ти можеш уникнути кримінальної справи. Ковальчук домовиться, щоб ти проходила як свідка, а не обвинувачена, але для цього потрібна повна співпраця.
Після нової паузи ледве чутно пролунало:
— Добре.
Оксана прибрала телефон. Із крісла біля вікна за нею спостерігав Степан Аркадійович.
— Жорстко.
— Справедливо, — заперечила вона.
Він відповів кивком не відразу, помовчавши секунду.
Наступний номер дав їй Степан Аркадійович. Ім’я Дениса Ткаченка нічого Оксані не казало.
— Місцевий журналіст, займається розслідуваннями, — пояснив він. — Три роки тому Віктор знищив його професійно. Подав фальшивий позов про наклеп, виграв на процесуальних помилках і домігся публічного спростування. Відтоді жодне тутешнє видання не бере його матеріалів. У людини цілий архів документів, які ніде друкувати, й ненависть, що досі палає.
Вони зустрілися в невеликому кафе на сусідній вулиці. Оксана прийшла раніше й чекала за столиком, коли Денис Ткаченко зайшов кілька хвилин потому. Невисокий, жилавий, з утомленим обличчям і уважними гострими очима, він сів навпроти неї.
— Ви Коваленко?
— Так.
Кілька секунд він оцінював її поглядом, у якому не було неприязні.
— Степан Аркадійович вважає вас серйозною людиною. Йому я вірю. Розповідайте.
Оксана почала з того, що Віктор оформив на неї фірму, якої вона не створювала, потім перейшла до підроблених підписів, фірм-одноденок, замовної статті й заяви проти неї. Говорила стисло, по суті, без зайвих емоцій. Денис не перебивав; лише час від часу робив нотатки в маленькому потертій блокноті, який, судячи з вигляду, пережив чимало таких розмов.
Коли вона закінчила, він допив каву й закрив блокнот. Кілька секунд дивився на стіл, наче звіряв щось усередині себе, потім підвів голову.
— Три роки тому в мене був готовий матеріал про «Ковальбуд», — сказав Денис. — Фінансові порушення, липові субпідряди, завищені кошториси на міських об’єктах. Але випустити його я не встиг: Віктор подав позов раніше, ніж я вийшов в ефір. Суддя виявився зручним. — Він закрив блокнот. — Якщо до моїх матеріалів додати те, що є у вас…
Закінчувати не було потреби: обидва розуміли, що вийде.
— Публікувати поки що не можна, — сказала Оксана. — Спершу влаштуємо пастку. Матеріал має вийти, коли докази вже зібрано, слідство працює і відступати йому нікуди. Інакше він знову випередить нас із позовом.
— Міркуєте як журналістка.
— Як бухгалтерка. Спершу потрібні документи, слова — потім.
Наступного дня, о третій годині дня, Віктор зателефонував на телефон Степана Аркадійовича. Оксана чекала цього дзвінка, але розраховувала, що він протримається довше. Отже, Віктор уже з’ясував, де вона зупинилася. Це свідчило і про його можливості, і про те, що він поспішає: людина, впевнена у своєму становищі, не стане так рано телефонувати першою.
— Оксано, ти ж розумієш: я пропоную тобі нормально вийти з цієї історії.
Голос звучав рівно, трохи зверхньо — наче самої його появи досить, щоб усе вирішилося на його користь. У короткій паузі навіть чулося співчуття, вміло зігране.
— Давай побачимося без адвокатів, поговоримо по-людськи. Я тобі не ворог.
Оксана почула за вивченим спокоєм страх. Він сам не став би телефонувати, якби був упевнений у своєму становищі. Йому хотілося перевірити, чим вона володіє і наскільки небезпечна.
— Побачимося. Місце оберу я.
Коротка затримка видала, що такої легкої згоди він не очікував.
— Кажи.
— На нейтральній території. Кафе «Причал», вулиця Набережна. Післязавтра, 18:00. Приходь сам.
Цього разу мовчання тривало довше.
— Добре.
Коли Оксана закінчила розмову, Степан Аркадійович промовив із крісла:
— Він прийде не сам.
— Я знаю.
Вислухавши її, він кілька секунд роздумував.
— Він прийде не сам. Із ним буде Лариса, можливо, ще хтось.
— Я знаю.
— І що ти маєш намір робити?
Оксана виклала свій план. Степан Аркадійович слухав мовчки, з непроникним обличчям, потім підійшов до письмового столу. З шухляди він дістав маленький прямокутний диктофон: старий професійний прилад із кнопкою-затискачем на звороті.
— Мій. За сорок років роботи переговорів було чимало. Надійна річ, — сказав він, передаючи диктофон Оксані. — Записує чітко, такий запис приймають у суді.
— За певних умов, — втрутився Ковальчук, який стояв біля дверей. — Запис без повідомлення співрозмовника може стати доказом, якщо розмова зачіпає ваші законні інтереси та права. Судова практика це допускає. Ваш випадок підходить…
