Він виявив, що двері прочинені. У коридорі стояв кремезний чолов’яга в брудній спецовці й методично від’єднував роутер від дротів.
— Ей, ти хто такий? — гаркнув Сергій, упускаючи пакет із продуктами.
Ковбаса глухо стукнулася об підлогу.
Із глибини квартири виринула Поліна. У джинсах, білій футболці, з недбалим пучком на голові. Вона виглядала до зубного скреготу діловитою й зібраною. За її спиною зяяв порожній куток, де раніше гордо височів комп’ютерний трон Сергія.
— Це дядько Вітя, племінник тітки Люби. Він переносить мої речі у фургон, — спокійним крижаним тоном пояснила дружина. — А ти чого повернувся? Мамі гірчиці забракло?
Вона ковзнула поглядом по захеканому чоловікові, по безглуздому букету гортензій, який він стискав як рятівне коло, по пухких пакетах біля його ніг. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся.
Сергій кинув квіти на тумбочку для взуття. Букет небезпечно нахилився, але встояв.
Чоловік розстебнув куртку, тремтячими пальцями витяг конверт із грошима й з розмаху, мов козирну карту, ляснув ним просто на комод перед Поліною.
— Ось, усе, до копійки, — здавлено промовив він, намагаючись віддихатися. — І продукти. Сир твій і масло на круасани.
Дядько Вітя тактовно кашлянув, намотав дроти від роутера на лікоть і боком протиснувся до виходу.
— Ви, молоді, розбирайтеся, а я піду перекурю. Якщо що, я внизу стою, — пробурчав він і делікатно причинив за собою двері.
Поліна схрестила руки на грудях. Вона не кинулася обіймати чоловіка, не стала перераховувати купюри в конверті. Окинула поглядом гроші, потім підняла очі на Сергія.
Погляд був препарувальний…
