— Розповідай. Тільки коротко й по суті, без ліричних відступів про тяжку долю пенсіонерів.
Сергій проковтнув клубок у горлі.
— Приїхав. Хотів віддати. Заходжу, а там Денис їсть свинину, як не в себе. Стіл накритий, як на весілля. І мати мені з порога заявляє: клади гроші на тумбочку, продукти на стіл і провалюй. Денисові відпочити треба.
Він замовк, опустивши голову. У цій сповіді вмістилася вся гіркота зруйнованих ілюзій.
— Розумієш, Полю, я стояв там і уявив, як ми з тобою в машині давимося сухими пиріжками, а Денис п’є вишневий сік. Я забрав усе, розвернувся й пішов.
Поліна повільно підійшла до тумбочки, взяла конверт. Перевела погляд на викручений кран на кухні, на порожній куток без комп’ютерного крісла, на валізу кольору скаженої фуксії, набиту її речами по зав’язку.
Потім подивилася на Сергія. Він виглядав як побитий, але прозрілий пес.
План, так блискуче вибудуваний у її голові за останню годину, вимагав коригування. Залишати собі перемогу ціною зруйнованого шлюбу, коли противник так епічно провалився на власній жадібній хамовитості? Ні, це було б нерозумно.
Поліну цікавив результат і повний контроль над ситуацією. Вона не стала читати мораль, не стала драматично розмахувати руками чи сипати докорами. Вона просто озвучила ультиматум, суворо й чітко…
