За дві хвилини ця інформація вже була в Софії. За п’ять — у слідчої групи. Оксана вислухала повідомлення в машині дорогою на зустріч.
Вона не всміхнулася. Зрада керуючого не була моральним прозрінням. Це був інстинкт самозбереження.
Але правосуддя іноді рухається не лише шляхетністю. Іноді його штовхають страх, користь і бажання вчасно відійти від людини, яка більше не може захищати. У службі розслідувань її зустрів старший слідчий Дорошенко, кремезний чоловік зі стомленим обличчям і уважними очима.
Він не був людиною родини Коваленків і не намагався нею здаватися. Це Оксані подобалося. Вона не потребувала кишенькового правосуддя.
Їй був потрібен закон, достатньо обережний, щоб не розвалитися під тиском. Дорошенко перегорнув перший пакет документів, ставлячи короткі запитання. Що підтверджено незалежно? Хто готовий дати свідчення особисто? Які матеріали отримано через корпоративний аудит? А які — через свідків? Оксана відповідала точно.
Софія додавала номери сторінок, юрист пояснював допустимість. У кімнаті не було місця драмі, лише фактам. Коли Дорошенко дійшов до спроби виведення активів, він підвів очі.
«Це свіже». Оксана кивнула. «Операція почалася сьогодні вранці. Банк призупинив переказ на підставі внутрішнього ризику й готовий надати офіційну відповідь. Паралельно є відомості про підготовку виїзду Руденка через приватний термінал».
Дорошенко кілька секунд мовчав, потім закрив теку. «Я не даю обіцянок, Оксано Богданівно. Але тут достатньо, щоб перейти до невідкладних процесуальних дій. Якщо він справді спробує виїхати, це стане додатковою підставою».
Оксана прийняла ці слова без тиску. Вона не просила більшого, ніж могли витримати документи.
Максим виїхав з особняка об одинадцятій. Чорна машина звернула не на головну трасу, а через старі промислові вулиці, де камер було мало, а склади стояли порожні після закриття нічних змін. У салоні поруч із ним лежала сумка з готівкою й тека з договорами, які він не встиг знищити.
Він сказав собі, що це не втеча. Це — тимчасовий маневр. Він поїде, збере гроші, найме іноземних юристів, дочекається, поки союзники домовляться.
Потім повернеться не прохачем, а людиною, без якої проєкт остаточно завалиться. Самообман був єдиним активом, який іще не заблокували банки. На півдорозі задзвонив телефон.
На екрані з’явилося ім’я Черненка. Максим відповів миттєво. «Де ти?» — запитав чиновник.
Голос його був сухий, але під ним чулася паніка. Максим не став говорити прямо. «У дорозі».
Черненко вилаявся. «Не роби дурниць. Якщо тебе зупинять із документами й грошима, ти втопиш усіх».
Максим усміхнувся. «Усіх чи тебе?» Черненко замовк. Ця пауза сказала більше за зізнання.
Потім він промовив повільно: «Слухай уважно. Петренко вже дистанціюється. Діана повідомила своїм юристам, що не брала участі в угодах. Якщо хочеш домовитися, повертайся й мовчи. Інакше тебе залишать самого».
Це була остання ілюзія, зруйнована чужим голосом. Максим зрозумів, що його вже здають. Не потім, не за найгіршого варіанту, а зараз.
Поки він іще тримав сумку в руках, усередині нього щось остаточно зірвалося. Він сказав Черненкові, що той пошкодує, і відключився. Черненко довго дивився на згаслий екран.
У його кабінеті вже лежали підготовлені копії документів, які можна було передати слідству в обмін на м’якше ставлення. Він зневажав Максима за слабкість, але ще більше боявся Оксану Мельник, бо вона не торгувалася криком. Вона ставила стіл, на який кожен сам вибирав, що покласти.
До полудня Черненко зробив вибір. Через адвоката він повідомив Дорошенкові про готовність дати пояснення щодо ролі Руденка й Петренка в земельних рішеннях. Це не було каяттям…
