Це була спроба відрізати свою частину ланцюга раніше за інших. Але навіть такий мотив міг стати корисним, якщо його перевіряли фактами. Діана зробила свій вибір ще раніше.
Вона приїхала до офісу батька й застала Петренка за столом, заваленим теками. Він виглядав старшим, ніж учора. Його влада нікуди не зникла, але вперше стала важкою, як мокре пальто. Він сказав доньці не втручатися.
Але Діана вже бачила, що мовчання більше не захищає. «Ти знав, що вони тиснули на Бойко?» — запитала вона. Петренко підвів очі.
«Не говори як студентка на лекції з моралі. У бізнесі тиск має різні форми». Діана зблідла.
Її вчили цинізму з дитинства, але одна річ — говорити загальними словами, інша — знати жінку з проданою квартирою й сином під слідством. «Я не вийду за Максима», — сказала вона. Петренко всміхнувся.
«Це вже не питання весілля, це питання, як ти залишишся поза протоколом». Діана подивилася на нього й уперше побачила не всемогутнього батька, а людину, яка готова використати навіть доньку як чистий аркуш. Вона тихо відповіла, що дасть своїм юристам усі листування.
Петренко вдарив долонею по столу, але Діана не відступила. У її рішенні не було святості. Вона рятувала себе, але разом із собою вона відрізала Максимові ще один шлях.
Його майбутня наречена перетворювалася з прикраси перемоги на свідчення розрахунку, де особисті зв’язки використовувалися як частина угоди. Біля приватного термінала Максима зустріли не відразу. Менеджер рейсу говорив телефоном довше, ніж зазвичай.
Охоронець попросив документи, водій нервово дивився в дзеркало. Максим роздратовано зажадав пришвидшити посадку. Йому сказали, що виникла перевірка дозволу на виліт. Це слово знову повернулося.
Перевірка. Усе його життя стало перевіркою. Він уже збирався телефонувати знайомому в авіаційній службі, коли біля входу з’явилися дві машини.
З першої вийшов Дорошенко зі співробітниками, з другої — представник банку, Оксана, Софія й адвокат, які привезли додаткове підтвердження щодо переказу. Усі рухалися спокійно, без кіношної метушні. Саме ця спокійна невідворотність змусила Максима відчути, що земля під ногами стала чужою.
«Максиме Олеговичу Руденко, — промовив Дорошенко, — вам необхідно пройти з нами для надання пояснень щодо факту спроби виведення активів, які мають стосунок до зобов’язань, що перевіряються, а також щодо матеріалів про можливе шахрайство, тиск на свідків і зловживання під час реалізації проєкту „Північний квартал“».
Максим різко випростався. «Ви не маєте права. Мої юристи зараз приїдуть».
Дорошенко не підвищив голосу. «Ваші права вам роз’яснять. Огляд сумки й документів проводиться на підставі офіційної постанови; її копію отримають ваші адвокати».
Максим подивився на охоронців термінала, але ті відвели очі. Ніхто більше не хотів бути його рукою. У цю мить він побачив Оксану.
Вона стояла біля другої машини поруч із Софією й адвокатом, не втручаючись у дії співробітників. Оксана приїхала на прохання слідчої групи лише для передачі банківського підтвердження. Максим хотів побачити в її очах тріумф, злість, мстиву втіху, але не побачив нічого подібного.
«Навіщо ти приїхала? Щоб подивитися?» — крикнув він. Отримавши дозволяльний знак Дорошенка, Оксана підійшла на кілька кроків і зупинилася на безпечній відстані.
«Ні, щоб переконатися, що все відбувається законно. Ти завжди думав, що сила — це можливість обійти правило. Я прийшла подивитися, як правило нарешті наздогнало того, хто надто довго вважав себе швидшим».
Він розсміявся хрипко. «Ти зруйнувала моє життя». Оксана подивилася на сумку біля його ніг.
«Ні, Максиме. Я лише перестала його прикривати. Усе, що сьогодні знайшли, ти склав сам. Усі, хто сьогодні говорить, мовчали через тебе. Усі двері, які зачинилися, ти будував для інших і одного дня опинився не з того боку».
Співробітник попросив Максима відійти до машини…
