Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

— Тут п’ятнадцять листівок. На кожен твій день народження купувала по одній. Я знала, що в мене є онука. Людмила Романівна, моя колишня сусідка в міській квартирі, років п’ятнадцять тому зустріла Вітю в парку з візочком. Запитала: це, мовляв, Галина онука? Він їй відповів: не ваша справа. Вона потім мені написала. Так я й дізналася. Тільки приблизно знала, коли народилася, — навесні. Навесні купувала, підписувала, сюди складала. Надсилати ж адреси не було.

Іра взяла верхню листівку. На ній їжачок ніс кошик яблук. Усередині тим самим старечим, але впевненим почерком було написано: «Моя онученько, сьогодні тобі п’ятнадцять. Я не знаю ні твого імені, ні того, яка ти. Але ти є, і мені цього досить. Будь сильною. Твоя бабуся Галя».

Дочитавши, Іра повернула листівку в коробку й заплакала. У лісі вона плакала ридма, від образи; тепер сльози текли тихо, змінюючи все її обличчя, наче всередині потроху відтавало те, що довго мерзло. Галина Степанівна не вмовляла її перестати, тільки сиділа поруч, поклавши руку їй на плече.

Оксана дивилася на них і помітила однакові руки: міцні, великі, з широкими долонями. Руки веслярів.

— Її звати Ірина, — сказала вона. — Народилася у квітні.

— Ірина, — повторила господиня, ніби пробуючи ім’я на смак. — Гарне ім’я. Міцне.

У місті, за сорок кілометрів від Дубравіно, Віктор Мельник заїхав у підземний паркінг свого будинку й вимкнув двигун. Перші хвилин двадцять після того, як залишив дружину й доньку, він їхав у доброму гуморі: додав гучності радіо, підспівував шансону. Самі напросилися. Особливо Оксана — сімнадцять років сиділа тихо, а тут про зошити при доньці заговорила. Нехай пройдеться, подумає, хто вдома господар.

Дорогою він навіть набрав свого кума, Дениса Дубровського. Відповіді довелося чекати довго; нарешті в слухавці почувся сонний голос.

— Дениску, зараз анекдот розкажу, — сказав Віктор і переповів, як відправив дружину з донькою пішки, разом зі своїм жартом про двох корів.

Денис довго мовчав.

— Вітю, ти не жартуєш? На старій дорозі їх залишив? Уночі? Там же зв’язок ні біса не ловить.

— Не діти, дійдуть до якогось села. Звідти подзвонять.

— А дзвонити з чого? Сам сказав, сумка в тебе залишилася.

Віктор хотів віджартуватися, але нічого дотепного не вигадав.

— Усе, спи, — буркнув він і відключився.

Тепер, у тиші бетонного паркінгу, було виразно чути, як на задньому сидінні вібрує телефон в Оксаниній сумці. Дзвінки не припинялися. Віктор неохоче потягнувся назад, дістав сумку. На осяяному екрані було написано: «Світлана Антонівна, тренерка». Він відхилив виклик.

Через хвилину телефон знову задзвонив. Слідом надійшло повідомлення. Віктор не збирався його читати, але прочитав: «Оксано Петрівно, Іра обіцяла написати, коли дістанетеся, і не написала. У вас усе гаразд? Будь ласка, дайте відповідь, я хвилююся».

Він відкрив бардачок. Там, біля пачки серветок і запасних окулярів, лежав телефон доньки — куди він сам його кинув. На екрані було дванадцять пропущених: тренерка, якісь подруги, незнайомий номер.

Усвідомлення приходило повільно, ніби холод пробирався крізь підошви черевиків. У них не залишилося нічого: ні телефону, ні копійки, ні документів. Оксана в легкій куртці, Іра в спортивній формі й кросівках. Ніч. Листопад. На старій дорозі за ніч проїжджають три машини, і невідомо, хто сидить у кожній.

Піднявшись додому, Віктор увімкнув світло в передпокої, кинув сумку на пуфик. У порожній квартирі було чути тільки холодильник. Він пройшов на кухню, дістав коньяк, налив повну чарку й деякий час дивився на неї, але не випив. Відставив. Десь у глибині він уже розумів: треба буде їхати, пити не можна.

Але до машини він не побіг. Несподівано для самого себе повернувся в коридор, поставив драбину й поліз на антресолі. За пакетом з Іриними плюшевими іграшками, на звичному місці, стояла важка коробка з-під мікрохвильовки. Він спустив її, сів на підлогу й відкрив.

Зошити.

Усі одинадцять — товсті, у клітинку, по дев’яносто шість аркушів. Оксана акуратно підписала на кожному роки. Віктор узяв перший, який трапився під руку. Усередині йшли дати, стовпчики цифр, короткі пояснення. «Готівка повз касу». «В. забрав». «Постачальник Г. Відкат». Далі: «Зарплата Ткачу: затримка два місяці. Видала зі своїх».