Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

— Зачекайте… — Оксана відкашлялася: голос прозвучав хрипко. — Вітя казав, його мама померла від інсульту двадцять років тому. Ще до нашого весілля розповідав. Він не встиг попрощатися й усе казав, що не може собі цього пробачити. Ми ж… — Вона затнулася. — Щороку в жовтні в церкві свічку за упокій ставимо. Галини.

Ім’я лишилося звучати в кухні. Галина Степанівна коротко, сухо розсміялася, ніби її розібрав кашель.

— За упокій? Як на небіжчицю, я, виходить, непогано збереглася. Уже двадцять років під землею, а піч топлю, потяги пильную.

Вона поклала знімок зображенням догори на стіл і пересіла навпроти Оксани. На клейонці склала великі натруджені руки з вузлуватими пальцями — напрочуд великі як на її маленьку постать.

— Отже, свічку ставили. А він біля тебе стояв, хрестився?

Оксана кивнула. Згадалися жовтневі поїздки: Віктор, серйозний і небагатослівний, вів її під руку до церкви. Потім вони їхали до кафе, він замовляв чарку коньяку й казав: «За маму». Оксана гладила його руку. Їй здавалося, за всіма жартами він приховує чутливість.

Від цього спогаду стало недобре, ніби вона проковтнула щось холодне й слизьке.

— Будь ласка, розкажіть мені, — тихо попросила вона. — Мені треба знати.

Галина Степанівна довго дивилася за вікно, туди, де серед темряви мерехтів єдиний ліхтар на стовпі.

— Я ж не тут чергувала свої тридцять років, а в місті, біля Майстерньої вулиці. Може, знаєш той переїзд. Від залізниці отримала двокімнатну квартиру в цегляному будинку. Потім її приватизували, як тоді всі робили. Чоловік, Павло, рано помер — Віті дванадцять було. Сама його ростила, усе для нього. До інституту вступив, я на двох роботах гарувала, щоб одягнений був не гірше за інших. На третьому курсі покинув: нудно йому. Сварити не стала, думала, ще знайде своє.

Вона ненадовго замовкла й продовжила:

— А двадцять років тому прийшов до мене з тортом. Веселий, ласкавий. Почав умовляти: мовляв, мамо, подаруй мені квартиру, оформимо в нотаріуса. Якщо з тобою щось станеться, мені пів року зі спадщиною мучитися — податки, папери. А так усе вже на мені буде, тобі менше тривог. Житимеш тут і далі, нічого не змінюється, один папірець.

— Ви підписали, — промовила Оксана. Запитанням це вже не було.

— Підписала. Син усе-таки. У нотаріуса, як годиться. Через місяць він знову прийшов: потрібні гроші на справу. Запропонував двокімнатну продати, а мені купити однокімнатну, меншу, поруч із ним. Поки підбираємо, каже, поживи літо в Дубравіно, у тітки. Моя сестра Зоя за рік до того померла, її будинок стояв порожній. Повітря там, каже, гриби, річка — відпочинеш.

Старенька знову сухо засміялася.

— От і відпочиваю. Уже двадцяте літо пішло.

Іра сиділа, притиснувши до себе плед. Вона слухала з широко розплющеними очима.

— А однокімнатну? Він усе-таки купив її вам?

— Ні, дитино. Двокімнатну продав через два тижні після мого від’їзду. Речі привіз вантажівкою, половину дорогою порозгублював. Спершу просив зачекати: зараз справу налагодить, тоді й купить. Потім перестав приїжджати, номер телефону змінив. Люди підказали адресу його шиномонтажу, я туди листи надсилала. Поверталися нерозпечатаними. На конвертах — «Адресат не значиться». Тільки він значився. Щодня там бував.

Оксана заплющила очі. Перший шиномонтаж, колишній гараж на околиці. Через рік після його відкриття вона прийшла туди за оголошенням, працювати бухгалтеркою, і познайомилася з Віктором. Він казав, що сам заробив на свою справу: два роки тягав труби далеко від дому. Вона захоплювалася чоловіком, який усього досяг власними руками. А починалося все з грошей за квартиру його матері.

— Я пам’ятаю конверти, — повільно сказала Оксана, ніби діставала слова звідкись із глибини. — Господи, пам’ятаю. Адреса написана від руки, старечим почерком. Зворотної майже немає, тільки Дубравіно. Вітя їх у мене забирав. Казав: знову та божевільна баба пише, колишня клієнтка, скандалістка, нікому спокою не дає. Я навіть усередину не заглядала. Він власноруч ставив «Адресат не значиться» і кидав назад у скриньку.

Галина Степанівна кивнула так, ніби почула те, чого й чекала.

— Божевільна баба… Ну так.