Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

— Добрий вечір. Вибачте, що так пізно… Нас залишили на дорозі, в лісі, довелося йти. Донька підвернула ногу. Можна нам зателефонувати від вас? І хоч трохи зігрітися. Ми потім заплатимо, щойно…

Жінка підняла ліхтар вище. Тепер він освітлював обличчя Оксани, потім бліде, мокре обличчя Іри з волоссям, що прилипло до чола. Стара мовчки розглядала їх, і чекання затяглося настільки, що Оксані стало моторошно.

— Залишили, значить? У лісі, вночі, разом із дівчинкою? Хто ж це зробив?

— Чоловік, — відповіла Оксана після невеликої затримки.

Стара стиснула губи — ніби розсмакувала це слово й відчула гіркоту. Більше нічого не спитавши, вона відсунула засувку й широко відчинила хвіртку.

— Проходьте мерщій! Чого стоїте, як на пероні? Неси дівчинку в дім, у тепло.

Дерев’яний будинок був старий, але міцний. Усередині пахло сушеними яблуками й травами, від натопленої печі відразу обдало жаром. На кухні під настінним годинником із маятником стояв стіл із квітчастою цератою, поруч — просілий диван, накритий в’язаним покривалом.

— На диван її посади, — розпорядилася господиня. — Під ногу подушку. Підніми вище, хай кров відтікає. І знімайте все мокре.

— Як же вам дякувати… — почала Оксана. — Навіть не знаю, що б ми без вас…

Її слова урвав свист чайника. Господиня наповнила окропом дві великі чашки в червоний горошок, додала в кожну по ложці сушених трав — м’яти, чебрецю та ще чогось. Слідом на столі опинилася банка меду.

— Це сусідський. Андрій бджіл тримає. Найкращі ліки. Беріть ложкою, скільки хочеться.

Іра обома долонями обхопила гарячу чашку. Від першого ковтка вона замружилася.

— Як смачно, — видихнула дівчинка.

— Галина Степанівна я, — представилася господиня. — На переїзді чергувала тридцять років. Тепер уже не працюю, а вночі все одно виходжу зустрічати поїзди. Поки товарний не пройде, сну немає. От і сьогодні вийшла — а тут ви з темряви. Вдало нагодилися. А самі ви звідки, куди йшли?

— Ми із сусіднього міста поверталися. У доньки там змагання були, з веслування. На трасі міст ремонтують, проїзд перекрили, довелося звернути на стару дорогу. А там… — Оксана махнула рукою. — Посварилися. Він зупинив машину й звелів нам вийти.

— Через що посварилися?

Оксана подивилася на доньку. Іра опустила погляд у чашку.

— Він із ранку до вечора глузував з її ваги. При сторонніх. Я сказала, щоб припинив. За сімнадцять років уперше його зупинила. Цього вистачило.

Господиня довго не відповідала. Потім майже безбарвним, тихим голосом спитала:

— А звати вас як?

— Оксана. Доньку — Іра, Ірина. Ми Мельники, з міста.

Оксана не відразу збагнула, що змінилося на кухні. Чайник, як і раніше, вистигав на печі, годинник відлічував секунди, але жінка навпроти ніби застигла посеред руху. Долоні на цераті завмерли, погляд зупинився на обличчі Іри.

— Мельники… — повільно промовила вона.

— Так. А що? — невпевнено запитала Оксана.

Галина Степанівна підвелася, спираючись на стіл. Рухалася вона тепер так, ніби за кілька митей постаріла ще років на десять. Не відповівши, вийшла до сусідньої кімнати. Звідти долинув скрип шафи, шарудіння, звук речі, що впала, і тихе, нерозбірливе бурмотіння.

— Мамо, що з нею? — Іра злякано подивилася на матір.

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

Господиня повернулася зі старою фотографією. Чорно-білий знімок був наклеєний на картон із пошарпаними кутиками. Галина Степанівна сіла біля Іри на диван і передала їй фотографію.

На ній був міцний круглолиций хлопчик років п’ятнадцяти, коротко підстрижений, у шкільній формі. Світлі, широко посаджені очі з темною облямівкою навколо райдужки; трохи відстовбурчені вуха, вперте підборіддя. Оксана перевела погляд зі знімка на доньку й назад. Збігалося все. Якби не ця стрижка, хлопчика можна було б прийняти за Іру.

— Дитино, ким тобі доводиться Віктор Павлович? — запитала Галина Степанівна, накривши руку дівчинки своєю сухою, зморшкуватою долонею. Вона говорила так тихо, що цокання майже заглушало слова.

Іра не відразу відірвалася від фотографії. Потім повільно подивилася на стареньку.

— Мій батько. Віктор Павлович Мельник. А ви звідки його знаєте?

Палець господині пройшов уздовж краю картонки, наче змітав пил, якого там уже давно не лишилося.

— Знаю. Це я його народила.