Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

Шкільний зошит, з якого він глузував, містив усю його справжню бухгалтерію, усе його життя. Якщо ці записи потраплять на податкову перевірку, це буде катастрофа. А під час розлучення Оксана зможе показати, скільки насправді коштує його справа, — усе, до копійки.

Сидячи на підлозі, Віктор водночас думав, що завтра ж треба сховати зошити, поки дружина не повернулася, і що зараз вона з донькою десь у темному лісі без телефонів. Думка про них, як не дивно, виявилася сильнішою.

Він повернув коробку на антресолі. Зошити зачекають. Усе це потім.

Віктор завмер у коридорі, ніби наштовхнувся на стіну. Об’їзд. Стара дорога. Він почав відновлювати шлях: від повороту з траси до того місця, де він зупинив машину, було приблизно дванадцять кілометрів. Ще шість-сім кілометрів — і залізничний переїзд. За ним Дубравіно. Від цієї думки у Віктора похолола потилиця.

Двадцять років він погоджувався на зайві сорок кілометрів шляху, аби тільки не побачити вицвілий покажчик, не проїхати повз будинок у глибині сільської вулиці. А тепер сам залишив дружину й доньку всього за шість кілометрів від материного будинку.

Дурниці, переконував він себе. Мати ні Оксани, ні Іри ніколи не бачила, упізнати їх не зможе. Та й невідомо, чи жива ще: сімдесят чотири роки все-таки. Думку про те, що могло з нею статися, він обірвав. Подивився на годинник — початок другої ночі. Схопивши ключі, Віктор вискочив із квартири; світло на кухні так і залишилося горіти.

Біля переїзду ще ніхто не заснув. На дивані під двома ковдрами лежала Іра. Її напоїли чаєм із медом, щиколотку натерли пахучою маззю для суглобів і обклали пакетами замороженої журавлини. Нога більше не боліла. Дівчинка заплющила очі, проте Оксана бачила: вона й далі слухає все, що відбувається на кухні.

Сама Оксана вмостилася біля печі, ближче до вогню простягнувши ноги, що нили. У коліні пульсувало. Мозоль, що лопнув, Галина Степанівна заклеїла пластиром, від якого пахло подорожником. Третій за вечір чай уже вистигав у кухлі, коли надворі постукали у хвіртку.

Оксана здригнулася. Господиня махнула рукою, заспокоюючи її.

— Тихо, це сусід. Якщо в мене допізна світиться вікно, він неодмінно помічає. Хвилюється.

Вона вийшла на подвір’я. За хвилину слідом за нею з’явився чоловік з оберемком березових дров. Стара армійська куртка облягала його широкі плечі; над короткою сивою бородою спокійно дивилися сірі очі.

— Степанівно, приніс тобі дров. Ще ввечері помітив, що мало лишилося, — почав він і зупинився, побачивши жінок. — Оце так, гості вночі?

— Гості, Андрійку. Рідні знайшлися. Ось Оксана, моя невістка, а на дивані онука — Ірина.

Андрій Михайлович неквапливо склав дрова біля печі й обтрусив долоні. Його погляд перейшов з Галини Степанівни на Оксану, потім повернувся до господині. З усього було видно: про її сина він знав, і про те, що це за син, теж. Оксані він кивнув і привітався, але розпитувати не став.

— Андрійку, Вітько їх уночі з машини вигнав, — сказала Галина Степанівна. — На лісовій дорозі, разом із дівчиськом. До нас пішки добиралися.

Під бородою в сусіда ледь сіпнулися жовна. Більше нічого в його обличчі не змінилося.

— Зрозуміло. А дівчинка ногу підвернула?

— Розтягнення, — відповіла Оксана.

Він присів біля дивана, оглянув щиколотку й обережно повернув її.

— Так, розтягнула. Перелому немає, але тиждень-другий доведеться кульгати. Я двадцять років в армії за кермом провів, надивився всякого. Вранці забинтуємо тугіше, еластичний бинт у мене є.

Біля печі сохли Іринині кросівки. Андрій помітив відклеєну підошву на одному з них.

— Взуття заберу із собою. Підклею, за ніч висохне.

Він без зайвих розмов узяв кросівки, сунув під пахву й пішов до виходу. Оксана гукнула його, перш ніж він устиг піти.

— Андрію Михайловичу, зачекайте. У вас є телефон?

— Є, — відповів він, обернувшись.

— Мені треба зв’язатися з поліцією.

Після цих слів на кухні стихли розмови. Іра розплющила очі. Галина Степанівна уважно подивилася на невістку; в її запитанні чувся інтерес, без осуду.

— Навіщо, Оксано?