Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

— Щоб завтра він не розповів усе наново, по-своєму. Адже про вашу смерть вигадав. Про гроші, нібито заробив їх далеко від дому, теж. Тепер скаже, що я влаштувала істерику, сама вискочила з машини й доньку забрала. А він, звісно, всю ніч нас розшукував. Галино Степанівно, він уміє розповідати так, що віриш. Я сімнадцять років вірила. Нехай дільничний побачить нас зараз, запише, звідки ми прийшли, коли, в якому стані. Якщо все це залишиться на папері, підмінити те, що сталося, розповіддю вже не вийде. Будуть факти.

Господиня повільно кивнула.

— Правильно. З фактами та цифрами надійніше.

Андрій Михайлович дістав старий телефон. Кутик екрана був тріснутий.

— Можна просто дільничному зателефонувати, без чергової частини. Зайцев Олег Вікторович живе недалеко звідси, в сусідньому селі, вісім кілометрів. Тямущий хлопець. Я сам наберу. Він сьогодні на добовому чергуванні, зможе приїхати.

Набравши номер, Андрій вийшов у сіни. Оксана не могла розібрати його коротких неголосних фраз, зате чула спокійний, діловий тон. За пару хвилин сусід повернувся на кухню.

— Зараз він на виклику в сусідньому районі. Звільниться — відразу сюди, через годину має бути, а може, й раніше. Велів вам нікуди не йти й нічого не чіпати.

Чіпати тут, утім, було нічого. Андрій Михайлович пішов із кросівками під пахвою; надворі грюкнула хвіртка. Галина Степанівна підкинула в піч два поліна й сіла навпроти Оксани. Іринине дихання стало рівним і глибоким. Здається, тепер вона справді задрімала.

— Не випадково він вас виставив, — неголосно заговорила господиня. — Ти ж сказала йому про зошити?

— Сказала.

— Ось чого він злякався. Змалку Вітько такий: страшно йому — кусається. Сам неправий, а кричить голосніше за всіх, що правда на його боці. У дев’ять років сусідам вікно розбив. Я з ним розмовляла, а він плакав, запевняв, що це Миколка Бондар, що сам він лише поблизу стояв. Миколку відшмагали. А мій років через десять зізнався мені. Ще й сміявся, коли розповідав.

Оксана дивилася на вогонь.

— Я помічала. Не про вікно, звісно, але ж бачила, який він. Тільки називала це характером. Думала, чоловіки всі в чомусь схожі, мені дістався важчий випадок, отже, треба терпіти. Я ж… — вона затнулася. — Після травми сама переконала себе, що нікому більше не потрібна. Дебела, кульгава, професії немає. Здавалося, мені пощастило: він узагалі звернув на мене увагу. Знаєте, хто такий стерновий у веслуванні? Він на кормі сидить, обличчям до веслярів, задає напрямок, командує. А вони до фінішу спиною, куди йде човен — не бачать. Слухають і веслують. Ось я сімнадцять років і веслувала, дивлячись назад. Тільки мій стерновий обманював мене, коли називав курс.

Галина Степанівна довго нічого не говорила. Потім потягнулася через стіл і накрила Оксанину руку своєю шорсткою долонею.

— Час тобі човна розвертати.

Здалеку, з іншого боку переїзду, знову долинув дзвін сигналу. Наближався черговий потяг. Уночі важкі товарні потяги проходили часто, один за одним, і здавалися нескінченними.

Віктор мчав порожньою трасою до жовтого щита, що перегороджував шлях. Звідти звернув на об’їзд. На старій дорозі мокрі сосни у світлі фар здавалися чорною стіною; за нею могло ховатися що завгодно. Тепер він рухався повільно, вдивляючись обабіч. Варто було світлу вихопити серед кущів білястий пакет, пеньок чи дорожній знак, як у Віктора обривалося серце.

Іржа на старому відбійнику складалася в півмісяць. За цією плямою він упізнав місце, де зупинився ввечері. Увімкнув аварійку, вискочив із машини.

— Оксано! Іро! Оксано!

Відповіді не було. Угорі шуміли соснові крони, з гілок падали краплі.

— Оксанко! Іро, я приїхав! Я по вас! Ви чуєте? — закричав він щосили.

Тиша.

Миготливі помаранчеві вогні освітлювали Віктора. Вперше за багато років він почувався маленьким і самотнім, як у дванадцять, біля батькової могили, коли не знав, що тепер робити.

Знову сівши за кермо, він продовжив шлях майже зі швидкістю пішохода. Висовувався у відчинене вікно, вигукував імена. Приблизно через три кілометри фари освітили старий легковик з однією фарою: він уткнувся носом у канаву, задні колеса безпорадно зависли над асфальтом. Двоє підпилих хлопців тупцювали поруч. Підсвічували телефонами й намагалися виштовхати машину, але нічого в них не виходило.