Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

— Мужики, жінку з дівчинкою не зустрічали? Вони тут пішки мали йти.

Хлопці глянули один на одного. Той, що був вищий, заіржав.

— Бачили! Ну от, я ж тобі казав, баби були! А ти — олень!

Віктор різко ступив до нього. Хлопець відступив.

— Де вони були? Коли ти їх бачив?

— Та позаду, годину приблизно тому, — забурмотів той. — Дві йшли. Одна здорова така. Ми пригальмували, підвезти хотіли, а вони як крізь землю провалилися. Гукали, шукали — нікого. Далі поїхали, ну й от, у канаву…

Дослуховувати Віктор не став. Кинувся в кросовер і рвонув уперед, розкидаючи колесами гравій. «Як крізь землю провалилися» — слова хлопця повторювалися в голові. Може, злякалися й сховалися. Але він не міг позбутися іншої думки: куди на рівній лісовій дорозі можна провалитися? Тепер він гнав, уже не роздивляючись узбіч.

За лісом відкрилося поле. Попереду з’явився вогник, потім ще один; із темряви виступили смугастий шлагбаум і вицвілий покажчик. Білі літери складалися в «Дубравіно». Віктор стишив швидкість і поїхав, як на похороні.

Переїзд, темні сільські будинки, вулиця, від упізнавання якої нудило. За двадцять років відсутності він не забув жодного повороту. Тут жила Зоїна подруга. Далі криниця, іржавий остов трактора, що стояв на цьому місці ще тоді. А в глибині — Зоїн дім. Материн дім. У вікнах світилося.

Чужий мотоцикл із коляскою біля хвіртки Віктор помітив, але не став про нього думати. Заглушив двигун і кілька секунд сидів, стиснувши кермо. Треба було вийти, зайти в дім, щось сказати. Він не знав, як це зробити. Не знав і того, чи тут Оксана та Іра.

Він підійшов до хвіртки й уже простягнув руку до клямки, коли на подвір’ї з’явилося жовте мерехтливе світло, наче свічка під скляним ковпаком. Світло піднялося й ударило просто в обличчя. Віктор замружився.

За хвірткою стояла мати, у довгому пальті, з хусткою на голові. У піднятій руці — старий залізничний ліхтар. Майже така, якою він її пам’ятав, лише ще менша й сухіша: ніби час випарував усе зайве, залишивши саму суть. Вона довго дивилася на нього без подиву й злості, зі спокійним, важким знанням — так зустрічають потяг, що запізнився на багато років, але все ж доїхав.

— Здрастуй, Вітю. Довго добирався — двадцять років і чотири години.

Віктор відступив. Долонею затулив очі від ліхтаря, як від фар зустрічної машини.

— Мамо… — голос зірвався. Він почав знову: — Мамо, ти жива?

— Жива. Кажуть, тобі це заважало. Ти ж мене двадцять років тому поховав. У жовтні за упокій свічки ставиш.

Він сіпнувся, ніби дістав удар. Звідки вона дізналася — було ясно. Оксана тут, у домі. Розповіла. І обличчя Віктора розгладилося, плечі випросталися. З’явилася м’яка усмішка, трохи винувата. Галина Степанівна знала її з його дитинства: з такою усмішкою він просив на кіно, пізніше на інститут, потім на квартиру.

— Мамочко, ну що ти кажеш? Я тебе шукав, справді. І писав, і телефонував. Сказали, що переїхала, адреси не залишила. Потім повідомили, нібито ти померла в обласній лікарні. Я туди навіть їздив, дізнавався.

— Мої листи ти повертав, — відповіла вона рівно. — «Адресат не значиться» писав. Власною рукою.

— Не я. Хтось у нас на роботі…

— Вітю, мені сімдесят чотири роки. Я тридцять років на переїзді потяги пропускала. За звуком розрізняю, порожній іде потяг чи навантажений. А твій голос знаю з першого крику. Не старайся.

Усмішка зникла миттєво.

— Оксана тут? — запитав він жорстко, по-господарськи. — Оксано! Ірино! Виходьте, додому їдемо.

Відчинилися двері. Спершу на ґанок вийшов молодий поліцейський, під пахвою в нього був планшет, на погонах — знаки старшого лейтенанта. Слідом з’явилася Оксана. Укривши плечі, вона зупинилася нагорі й дивилася на чоловіка згори вниз. Побачивши форму, Віктор завмер.

— Доброї ночі, — сказав поліцейський, спускаючись до хвіртки. — Старший лейтенант Зайцев, дільничний. Ви Мельник Віктор Павлович?

— Я. А що сталося?