Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

Один на всіх. Так він це називав.

Уранці Андрій прийшов на кухню, почухав живіт і оглянув мене.

— Чого сіра така? Знову не спала? Ти б подивилася, на кого схожа. Тобі сорок із лишком, а вигляд як у бабці на зупинці.

Я налила кави, поставила перед ним сирники. Потім, наче питала про щось несуттєве, заговорила про роботу:

— Андрію, чула, у вас якась перевірка триває?

Виделка в його руці зупинилася на секунду. Я встигла помітити цю затримку.

— Від кого чула? Ти звідки знаєш?

— Ірина сказала. Хтось із ваших у неї в салоні розповідав.

Я збрехала йому, дивлячись у вічі. Такого не було зі мною багато років. Андрій повірив: хмикнув, відкусив сирника й із набитим ротом узявся пояснювати.

— Бабські плітки! Прийшли якісь очкарики, перекладають папірці. Мені чого боятися? У мене все чисто. Між іншим, кращого начальника постачання в цій конторі ще не було. Савчук на мене молитися має.

На роботу він пішов, насвистуючи.

В обід зателефонував Віктор Леонідович. Довго нічого не казав, тільки дихав важко, зі свистом. Я знала про його хворе серце. Нарешті він запитав:

— Звіт прочитала?

— Прочитала, Вікторе Леонідовичу.

— Оксанко, я його посаджу.

Це прозвучало без крику, як діагноз.

— Посаджу, — продовжив Віктор Леонідович. — Три мільйони, Оксанко! Робітники на об’єктах по пів року премій чекають, а твій… Я його взяв. Із дивана неробу підняв, бо ти попросила, бо Василь тебе б не покинув. А він із моєї кишені тягне. І з твоєї теж. Твої сорок відсотків там, Оксанко. У власної дружини краде, навіть не знаючи цього.

Я заплющила очі. За вікном надривалася автомобільна сигналізація, а в сусідній кімнаті Галина Павлівна дивилася серіал. Коли їй ставало самотньо, вона приїжджала до нас пожити — на тиждень, іноді на два. Тоді вона теж була в нас.

Від моєї відповіді залежало, чи збереже Андрій роботу, машину, годинник. За цим могли настати кримінальна справа й ганьба на все місто. Чоловік роками називав мене тягарем, запевняв, що я живу його коштом, а сам крав у мене, у нашої сім’ї. Я сказала:

— Вікторе Леонідовичу, будь ласка, не треба.

Він вилаявся. Без матюків — при жінках Савчук собі їх не дозволяв, стара школа. Але від його слів у мене запалали вуха.

— Ти розумієш, про що просиш? Оксанко, невже досі його кохаєш?

Я не знала, що відповісти. Можливо, кохала того Андрія, який співав мені під гітару в гуртожитку, переносив через калюжі на руках, плакав у пологовому будинку після народження Максима. Я все чекала, що він повернеться. Вірила, що грубість, зневага, це постійне «тягар» — наносне. Злякався життя, розгубився, а всередині залишився добрим. Дурепою я була. Якою ж дурепою.

Але Вікторові Леонідовичу я сказала про інше:

— У нас син, Максим. Йому двадцять один, він служить за контрактом далеко від дому. Якщо батька посадять, його там зацькують: син злодія. А Галина Павлівна? У неї хворе серце, вона цього не перенесе. Один інсульт пережила, другого не витримає. Дайте Андрієві шанс. Один. Останній.

Савчук знову надовго замовк.

— Гаразд, Оксанко. Але умови слухай уважно. Гроші поверне всі, до копійки. Я сам повідомлю йому, що виявив аудит. Скажу, що прикриваю його заради пам’яті. Чиєї — йому знати необов’язково, нехай припише все своїм заслугам. Поверне гроші — залишу. Але більше цього не буде. Востаннє. Заради Василя.

— Я чую.

— І ще. Наступного разу, якщо він украде, нахамить, принизить тебе при людях або ще щось утне, твого дозволу питати не стану. Я зателефоную йому сам. Тоді вже ніхто не допоможе, Оксанко: ні ти, ні син, ні мати. Зрозуміла?

Слова Віктора Леонідовича «Я зателефоную йому сам» ще прозвучать при п’ятдесяти гостях.

Увечері Андрій повернувся білий, як крейда. Таким я його ще не бачила. Пройшов повз мене, не роззуваючись, сів у кімнаті на диван і обхопив голову руками. Галина Павлівна визирнула до нього.

— Андрійку, що в тебе сталося?

— Нічого, мамо. На роботі. Іди спати.