Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

— Оксанко, у нас щось відкладено?

— Тобі скільки потрібно?

— Багато. Майже три мільйони.

Я не відразу повернулася. Спочатку повільно поставила тарілку в сушарку, витерла рушником руки.

— Андрію, звідки в мене три мільйони? Я ж тягар, на твоїй шиї сиджу. Ти сам казав: грошей немає, один на всіх працюєш.

Він підвів очі. Погляд був як у побитого собаки, і на секунду мені стало його шкода.

— Оксанко, зараз не до твоїх підколок. Повернути треба, інакше все. Савчук мене… Там із документами помилка сталася. Бухгалтерія наплутала, а відповідати мені, розумієш? Підставили. Гроші віддам — справу замнуть.

Бухгалтерія наплутала. Його підставили. Чоловік брехав мені у вічі, а я пам’ятала кожну цифру звіту, назву фірми-прокладки й прізвище тієї пенсіонерки. Пам’ятала навіть сторінку з кривим підписом Андрія — ніби він ставив його в машині, поклавши документи на коліна.

— Продавай машину, годинник і моторний човен, який купив торік. На решту візьмемо кредит.

Обличчя в нього скривилося, наче від зубного болю.

— Машину продавати? Ти чого? Я відділом керую, мені без машини не можна. Засміють мене!

— А у в’язниці сміятися не будуть?

Андрій сіпнувся, глянув підозріло.

— В’язниця тут до чого? Хто тобі про неї сказав?

Я мало не виказала себе. Прикусила язика, знизала плечима.

— Ти ж сказав, що інакше тобі кінець. От я й вирішила, що справа може дійти до в’язниці. По телевізору постійно показують, як людей саджають за всяке.

Він розслабився, махнув рукою.

— Надивишся своїх серіалів. Гаразд, продам.

Продав і машину, і годинник, і човен. Після цього взяв кредит на один мільйон двісті тисяч, виплати за яким тривають досі. Платила я: тихо переказувала гроші зі свого рахунку, про який Андрій не знав. Він вважав, що платежі йдуть із його зарплати, й особливо не вникав. Для нього кредит погашався сам.

Через місяць я принесла пироги в гараж, де Андрій сидів із друзями. Він не бачив мене за дверима. Сміявся, розповідав, як спритно виплутався з халепи.

— Савчук, старий пень, усе зрозумів. Ну й що? Погаласував, заспокоївся. Без мене куди йому? Увесь відділ на мені, я незамінний. Сказав: «Востаннє, Андрію Михайловичу». А я йому: «Вікторе Леонідовичу, я ж заради справи». Тут він і поплив.

Друзі реготали. Я тримала тарілку з пирогами й слухала. Він так і не зрозумів, що його врятували. Навіть тепер приписував порятунок собі. Як приписував матері її одужання, собі — знайдену роботу, своїй зарплаті — кредит, який виплачувала я.

І слова про останній раз Савчук тоді звертав до мене. Не до Андрія. Востаннє він допомагав заради мого батька, поступившись моєму проханню.

Я зайшла, поставила пироги на верстак.

— Пригощайтеся, хлопці.

Чоловік не обернувся, кинув через плече:

— О, тягар жерти приніс! Хоч якась користь. Вільна!

Друзі захихотіли. Тільки Сашко зніяковів.

— Дякую, Оксано Василівно.

Решта нічого не сказали.

Надворі вже стемніло, пахло мокрим листям. Я вийшла з гаража з думкою, що свій останній шанс Андрієві дала. Більше рятувати його я не буду. «Нехай він сам покаже, хто він, а ти дивись» — так написав тато.

До сімдесятип’ятиріччя Галини Павлівни залишалося пів року. Андрій уже обіцяв улаштувати матері свято, якого місто ще не бачило. Вибрали ресторан «Бурштинова тераса»: простора зала, ліпнина, люстри, як у палаці, жива музика. На п’ятдесят гостей — рідню з усієї області, колишніх учнів свекрухи, сусідів, Андрієвих колег та Ірининих подруг.

Утім, «вибрали» — це я так кажу. Рішення оголосив Андрій за недільним обідом. Розвалився на стільці, як пан.

— Матері сімдесят п’ять виповнюється. Відсвяткуємо по-людськи: ресторан, ведучий, музиканти. Торт на три поверхи, щоб місто потім говорило. Пригощаю я.

Ірина заплескала.

— Андрійку, золотий ти наш! Оце син, оце мужик!

Потім повернулася до мене, зробила голос солодким:

— Оксанко, ти вдома, тобі ж нема чим зайнятися. Організацію візьми на себе. У мене салон, клієнтки, я фізично не встигну.

Фізично не встигне. Дев’ять років тому, коли мати лежала пластом, Ірина теж не встигала. Зате знаходився час на манікюр, на Туреччину, на селфі біля басейну.