Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

До меню я не включила салати з майонезом, які свекрусі були заборонені. Зате включила улюблену заливну рибу: раніше, поки могла, вона готувала її на кожен Новий рік. Домовилася з ведучим. Знайшла музикантів, які знали романси, що їх любить Галина Павлівна, замість замовленого Андрієм «туц-туц».

Зі старих альбомів відібрала двісті фотографій. Місяць ночами монтувала фільм про її життя, поки за стіною хропів чоловік.

За ресторан, ведучого, музикантів і торт Андрій заплатив лише частину. Після аудиту він залишився без машини, із кредитом і зарплатою, яку Савчук урізав на третину. Вдома запевняв, що виплати тимчасово знизили всій компанії. Я знала, кому саме їх знизили.

На ювілей він дав сорок тисяч. А все свято коштувало майже чотириста. Решту я внесла зі свого таємного рахунку. У ресторані пояснила, що платимо двома частинами: окремо син, окремо невістка.

Андрієві я сказала, що нам зробили величезну знижку: власник ресторану нібито колись навчався в Галини Павлівни. Чоловік повірив, навіть зрадів.

— От бачиш, матір поважають! Це мій авторитет, Оксанко. Мене тут знають.

Його авторитет. Ну звісно.

За тиждень до ювілею я привезла з ательє сукню, яку свекруха замовила на свій смак: темно-синю, з білим комірцем. Галина Павлівна довго стояла перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи себе. Вона й до примірки ставилася так само вимогливо, як до всього іншого в житті. Нарешті повернулася до мене.

— Оксанко, присядь.

Я сіла. Свекруха вмостилася навпроти, важко спираючись на паличку. Після примірки я не очікувала від неї розмови про Андрія.

— Він знову всім розповідає, ніби все свято влаштував сам.

— Нехай розповідає, Галино Павлівно. Мені ж яка різниця?

— Є різниця. — Вона помовчала, пожувала губами. — А зелений мій зошит ти пам’ятаєш?

Від цього несподіваного запитання в мене тьохнуло серце.

— Пам’ятаю.

— Я його бережу. Завжди із собою ношу, в сумці.

На цьому розмова закінчилася. Галина Павлівна підвелася й пішла на кухню ставити чайник, а я залишилася сидіти, намагаючись зрозуміти, навіщо вона нагадала мені про зошит саме зараз. Свою стару чорну сумку з потертою ручкою свекруха всюди брала із собою.

Повернувшись додому, я застала репетицію. Андрій стояв посеред кімнати перед дзеркалом шафи, тримаючи келих соку, як мікрофон, і виголошував тост. Я зупинилася в коридорі, не шумлячи, і почала слухати.

— Дорогі гості, дорога мамо! Ми сьогодні зібралися, щоб… Ні, треба інакше. Дорогі друзі…

З початком він вовтузився разів п’ять. Далі промова пішла впевненіше: сильна мама, яка сама зуміла підвестися після хвороби, мама, яка самотужки виростила його й Ірину, коли батько пішов. Говорив він красиво. Оксамитовий, поставлений голос, вивірені паузи — це вже Андрій умів. Я слухала, як він підбирається до завершальних слів.

— І ще, мамо, я хочу окремо попросити в тебе пробачення за те, що привів у нашу сім’ю таку… — Він хихикнув, дивлячись на себе в дзеркало. — Ні, це залишу на ювілей. Оце буде бомба! Усі обрегочуться.

У мене похололи руки. Отже, він заздалегідь придумав цю кінцівку. Тримав у руці сік, стояв перед дзеркалом і готувався принизити мене через тиждень, розраховуючи на загальний регіт.

Я зайшла. Андрій здригнувся, але, впізнавши мене, відразу всміхнувся криво.

— Підслуховуємо? Не бійся, сподобається. Тебе я теж згадаю, скажу пару слів.

— Яких, Андрію?

— Сюрприз, — відповів він і підморгнув. — Ти ж сюрпризи любиш. І ще один буде, взагалі бомба: я домовився із Савчуком. Він нас привітає.

Я повільно повернулася до чоловіка.

— Савчук?

— Сам Віктор Леонідович! — Андрій засяяв. — Того дня в нього нарада в столиці, сюди не встигає, але я вмовив його вийти на відеозв’язок на п’ять хвилин. Телефон поставлю на штатив на чолі столу, зображення буде на екрані. Рідня нехай подивиться, з ким я працюю. Іринин Толик зі своєю автомийкою нехай утреться. Генеральний директор Савбуду особисто привітає мою матір!

Вдоволення й гордість були в нього на обличчі. Кілька місяців тому цей самий директор виявив його відкати й урізав йому зарплату, а тепер погоджувався взяти участь у сімейному ювілеї. Андрій навіть не замислився над цією згодою. Зате мені вона не давала спокою.

Увечері я сама зателефонувала Вікторові Леонідовичу.

— Ви справді збираєтеся вийти на зв’язок?

— Збираюся, — коротко відповів він. — Андрій попросив, я погодився. Хочу подивитися.