Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

Надвечір Андрій повернувся з пляшкою коньяку. Обличчя сяяло.

— У «Савбуд» узяли! Ти розумієш, куди я влаштувався? Люди роками туди пробиваються, а мене з першого разу взяли. Савчук сам вийшов, руку потиснув: «Багато чув про вас». Чуєш? Багато чув! Ось що означає мати репутацію. А ти все торочила: шукай роботу, шукай роботу. Нормального мужика робота сама знаходить.

Слова «Багато чув про вас» були щирою правдою. Віктор Леонідович багато чув про Андрія від мого батька. Доброго серед цих розповідей не було.

На новому місці чоловікові вдавалося те, що він справді вмів: домовлятися з постачальниками. За два роки він став заступником, потім очолив відділ постачання. З’явилися окремий кабінет, службова машина; зарплата зросла втричі порівняно з попередньою. Тут я не могла заперечити його здібностей.

Тільки з кожним його підвищенням мені відводилося дедалі менше місця. Раніше «тягар» вихоплювалося в Андрія зі злості. Тепер він міг бути задоволений, веселий, нічим не роздратований — і все одно звертатися до мене цим словом. Воно стало моїм прізвиськом.

— Тягарю, шкарпетки мої де? Тягарю, знову курка? Я телятину просив. Заробляю ж я!

Він казав так при Ірині, при друзях, при Максимові. Синові було шістнадцять, коли одного разу він підвівся з-за столу.

— Тату, ще раз назвеш її так — я з дому піду.

Андрій розсміявся.

— Іди. Тільки жити на що збираєшся? Маминими борщами харчуватися?

На новорічний корпоратив «Савбуду» начальники відділів збиралися з дружинами. Андрій, стоячи біля дзеркала, повідомив мені, що я з ним не поїду. Навіть не обернувся.

— Там дружини з манікюром, у діамантах. А тебе спитають, чим займаєшся, і що ти відповіси? Борщі вариш? Не треба мене ганьбити. Скажу, що захворіла.

Він поїхав сам. Опівночі зі свята зателефонував Віктор Леонідович. Говорив неголосно, явно стримуючи себе:

— Оксанко, спитав його, чому дружина не прийшла. І знаєш, що почув при всіх начальниках? «Та вдома вона, Вікторе Леонідовичу. Тягар мій. Вона ж проста, куди таку вести?» Усі засміялися. Я насилу стримався, Оксанко. Насилу. Тільки скажи — завтра його тут не буде.

— Не звільняйте, Вікторе Леонідовичу. Нехай працює.

Я, як і раніше, сподівалася, що Андрієві бракує впевненості в собі. Здобуде її — і перестане принижувати мене. Але впевненість, набута на чужих грошах, додавала йому нахабства, а не сили. Тато розумів це, коли писав: «Слабкий мужик поруч із багатою дружиною або зламається, або зламає її». Андрій іще не знав про мої гроші, а ламати мене вже взявся.

Потім надійшов аудиторський звіт. Після нього я зрозуміла, що мною справа не обмежується.

Незалежну перевірку «Савбуду» проводили раз на два роки. Савчук запрошував сторонніх людей, щоб свої не махлювали; цей порядок запровадили ще за тата. Його слова я пам’ятала: «Гроші люблять лік, а люди люблять, коли їх не рахують». Тому й рахували.

Мені, як акціонерці, надіслали файл на сто сорок сторінок. Уночі я відкрила його на кухні; Андрій на той час уже хропів перед телевізором. На сторінці 87 починався розділ про відділ постачання. Через уміщену там таблицю я просиділа над звітом до четвертої ранку.

За бетон постачальникові із сусідньої області платили на 20% більше за ринкову ціну. З арматурою виявилося те саме. Між компанією та постачанням стояла фірма-прокладка, оформлена на якусь пенсіонерку з обласного центру. Були й оплачені матеріали, які на будови так і не надійшли.

У документі все називалося обережно: «Ознаки систематичного завищення закупівельних цін», «Можлива афілійованість». Але за роки роботи з планами й розрахунками я навчилася читати цифри так само вільно, як лист близької людини. Обережні формулювання не заважали мені бачити, що відбувалося.

Майже три мільйони відкатів за два роки. І під кожним договором — «Зайцев». Я дивилася на підпис чоловіка, знайомий мені краще за власний. Ним були підписані листівки, квитанції, наша заява про шлюб.

Поки я сиділа над договорами, згадувалися пояснення його покупок за останні два роки. Нову машину Андрій купив «на премію». Годинник, яким вихвалявся перед Толиком, Ірининим чоловіком, йому нібито подарували партнери. На риболовлю з друзями їздив тому, що всі скинулися.

А коли я сказала, що в Галини Павлівни продірявилися чоботи, почула: