Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

Що означало «Вітько знає, що робити», я тоді не зрозуміла. Зрозуміла лише через шість років, у ресторані, при п’ятдесяти гостях.

Савчук дочекався, поки я дочитаю листа.

— Вибирай сама, Оксанко. Можу викупити твою частку. Грошей вистачить і тобі, і онукам. Або залишайся партнеркою. Тільки мені потрібна людина з головою, а не пасажир. Батько казав, що в цифрах ти тямиш краще за всіх моїх фінансистів, разом узятих.

Я зберегла частку.

Удень змін у моєму житті наче й не було. Я, як і раніше, варила борщі, возила Галину Павлівну на контрольні обстеження й вислуховувала, що сиджу в чоловіка на шиї. Андрій називав мене тягарем. А вночі, коли зі спальні долинало його хропіння, я сиділа на кухні з ноутбуком. Там були фінансові звіти «Савбуду», кошториси, закупівлі, договори. Я читала їх, розбиралася в цифрах. Раз на місяць ми зідзвонювалися з Віктором Леонідовичем: я повідомляла йому, де в компанії витікають гроші. Так поряд із хатніми справами й поїздками зі свекрухою з’явилася ця нічна робота, про яку чоловік нічого не знав.

Шість років я працювала так, не з’являючись в офісі. На збори акціонерів замість мене ходив юрист із довіреністю. У компанії знали про партнерку, спадкоємицю Коваля. Але що ця спадкоємиця — Оксана Зайцева, знали лише Савчук, його секретар і юрист. Прізвище я мала чоловікове.

Андрієві я переказала версію, яку вигадав Віктор Леонідович: татова частка давно пішла на погашення старих боргів. Спадщини немає. Залишилися лише його стара машина та дача з кривим парканом.

Чоловік слухав із таким виглядом, наче його самого щойно ошукали на базарі.

— Ну й батя в тебе. Усе життя на будовах горбатився, а доньці залишив бляшанку на колесах. Невдаха. Уся ваша порода така — самі тягарі.

Невдахою він назвав мого тата, який збудував половину нових будинків у нашій області. Я прикусила губу до крові, але нічого не відповіла. У листі було сказано: «Нехай він сам покаже, хто він, а ти дивись».

Шість років я дивилася й багато чого бачила. Дивіденди надходили на окремий рахунок, про який Андрій не знав. Майже всі гроші залишалися там. Із цих коштів я оплатила Максимові підготовку й автошколу, Галині Павлівні — зуби, пояснивши, що їх зробили за квотою. Коли в чоловіка наставали чергові скрутні часи, оплачувала комунальні послуги. Решта заощаджень стояла моїм муром, як і хотів тато.

Через рік я мало не розповіла Андрієві все.

У лютому Андрій знову залишився без роботи: фірма, що торгувала сантехнікою, закрила філію. Менеджерам видали по два оклади й відправили додому. Раніше я не бачила чоловіка таким. У спортивних штанях, із пивом, він цілими днями лежав перед телевізором. Ні надісланого резюме, ні поїздки на співбесіду.

— Зараз не сезон, Оксанко. Доброї роботи в такий час не знайдеш.

Тривав уже третій місяць його лежання на дивані. За комунальні послуги платила я — з татових грошей, про які Андрій не знав. Тягарем у домі все одно залишалася я. Варто було попросити чоловіка хоча б сміття винести, як він починав обурюватися:

— Ти вдома цілий день, тобі що, важко? У мене депресія, я мужик, а ти до мене зі своїм сміттям!

Якось уночі я розбирала на кухні звіти «Савбуду» й побачила, що у відділ постачання потрібен менеджер із закупівель. Тоді я зателефонувала Вікторові Леонідовичу. Згодом мені було соромно за це прохання, але тієї ночі я все-таки його висловила.

Він довго не відповідав. Коли заговорив, невдоволення навіть не намагався приховати:

— Оксанко, батько б мене задушив за таку допомогу. Пам’ятаєш, що він тобі написав? «Нехай він сам покаже, хто він, а ти дивись». А ти знову соломки йому підстеляєш.

— Вікторе Леонідовичу, нехай покаже. Співбесіду він пройде сам, я прошу тільки дати йому можливість. Андрій уміє продавати, уміє розмовляти з людьми. Він же…

— Не дурень, тільки слабкий, — договорив Савчук. — Добре. Заради Василя допоможу. Але один раз, Оксанко, більше не проси. І він не повинен дізнатися, хто за нього клопотав. Дізнається — сяде мені на шию, а там у мене вже пів області вмостилося.