Чоловік провів Марину у відрядження, але провідниця наполягла, щоб вона сіла в інший вагон

Постоявши біля води, вона повернула до готелю. Треба було виспатися: на завтрашній ранок Дар’я призначила ще одну зустріч.

На шостий день зателефонувала Раїса Григорівна. Марина близько трьох секунд дивилася на її ім’я, перш ніж відповісти.

— Мариночко, як ти там? Не сумуєш?

Голос свекрухи звучав тепло, майже по-домашньому. Таким він ставав щоразу, коли Раїсі Григорівні потрібно було чогось домогтися.

— Ніколи сумувати, працюємо.

— Добре, це важливо, — після невеликої паузи сказала свекруха. — Павло каже, ти рідко телефонуєш.

— Програма насичена.

— Розумію. Марино, ми тут із Павлом дещо про квартиру обговорювали. Він хотів, поки тебе немає, невеличке перепланування зробити. Прибрати стінку між кухнею та передпокоєм. Ти ж сама давно казала, що тісно.

Марина помовчала, перш ніж відповісти.

— Казала.

— Ну, приблизно про це. Хотіли в тебе спитати: ти не заперечуєш, якщо ми зараз візьмемося?

Спокій, з яким прозвучало прохання, майже захоплював. Наче ніякого продажу не намагалися здійснити, не існувало ні «Теплобуду», ні коробок, які несли темним під’їздом. Турботлива свекруха обговорювала ремонт.

— Раїсо Григорівно, зараз у квартирі нічого чіпати не можна. Запроваджено обмеження.

Свекруха замовкла.

— Що за обмеження? — голос її став трохи тоншим.

— У реєстрі нерухомості. За заявою власника, — Марина витримала паузу. — За моєю заявою.

Цього разу мовчання тривало довше.

— Мариночко, я не розумію, про що ти говориш.

— Розумію, що не розумієте. Нічого, скоро розберетеся.

Марина спокійно закінчила розмову.

Через сорок хвилин зателефонував Павло.

— Що ти робиш? Мама каже, ти з реєстром щось намутила.

Колишнього спокою в його голосі не залишилося.

— Я захистила своє майно.

— Яке своє? Квартира наша!

— Квартира моя. І за документами теж моя: я отримала її у спадок. Ти зареєстрований там, але права власності в тебе ніколи не було.

Вона пояснювала чітко, без хвилювання, немов ішлося про очевидне.

— Павле, мені відомо і про «Теплобуд», і про договір. Про речі, які ви виносили, я теж знаю. Підтверджувати це мені не потрібно.

Він довго мовчав.

— Ти не розумієш, у що лізеш, — нарешті промовив Павло глухим, небезпечнішим голосом. — Робиш величезну помилку.

— Можливо. Тільки це моя помилка, і я до неї готова.

— Давай поговоримо по-людськи. Ми дорослі люди, я можу пояснити.

— Павле, — тихо перебила Марина, — обговорювати нам більше нічого. Далі всім займеться Дар’я, через суд.

Вона завершила дзвінок і залишилася сидіти в тиші номера. Серце билося трохи частіше, ніж звичайно. Страху не було — лише напруження від безповоротного вчинку. Наче крок через поріг, коли знаєш: двері позаду зачиняться. Цей крок вона зробила.

Наступного дня Дар’я зателефонувала з новинами. Заяву до поліції прийняли, кримінальне провадження щодо шахрайства відкрили. Призначили почеркознавчу експертизу довіреності. Належало з’ясувати, чи змінювали документ після Марининого підпису, чи повноваження від самого початку записали так, щоб вона їх не помітила.

Але були й погані звістки. Речі справді встигли вивезти. Слідчий склав опис зі слів Олени Андріївни; коробки та описала лише приблизно. Припускали, що частини меблів і кількох предметів у квартирі вже немає.

— Їх можна повернути? — запитала Марина.

— Через цивільний позов у кримінальному провадженні. Якщо речі в них залишилися або вдасться з’ясувати, де вони тепер, — так.

— Добре.

— Марино, ти точно хочеш іти до кінця? Це триватиме рік, можливо, більше. Готова?

— Так, — відповіла вона одразу.

— Чому?

Тут Марина на секунду замислилася.

— Якщо зупинюся, вони вирішать, що так можна чинити з будь-ким, не тільки зі мною.

Дар’я трохи помовчала.

— Добре. Продовжуємо.

Решту семінару Марина провела майже спокійно. Тепер слухала лекції та ставила запитання не про людське око: тема була їй цікава. Вечорами читала, іноді телефонувала Олені Андріївні дізнатися новини під’їзду. Від Павла й Раїси Григорівни дзвінків більше не було. Що вони робили, Марина не знала й з’ясовувати не намагалася.

Дар’я стежила за справою: запитувала дані про рух коштів у банку, відомості про Бондаря, листувалася зі слідчим. Щовечора коротко повідомляла, що вдалося зробити, що з’ясувалося і що заплановано на завтра.