Чоловік пів року відкладав переїзд до новобудови, але одного разу Іра побачила у своїх вікнах світло й чужу білизну

— Будинок же все одно осідає. З немовлям там жити — ковтати пил від сусідських перфораторів. Тані зараз важливіше, вона рідна кров, після розлучення в неї депресія. Родина має виручати одне одного. Ми потерпимо, у твоїх батьків умови чудові. Не треба через дрібницю влаштовувати істерику на рівному місці.

Таня переможно всміхнулася й відсалютувала Ірі склянкою: брат її підтримав.

Іриному терпінню настав кінець. Замість істерики прозвучав чіткий, наче заздалегідь відформатований вирок.

— Тоді слухай, благодійнику, — відкарбувала вона, дивлячись зовиці в самовдоволені очі. — Мої батьки щомісяця несуть гроші до банку за цю квартиру. Із скромних доходів, пенсій, татових підробітків. Твоя сестричка тут п’є коктейлі, а ти жереш із холодильника мого батька й вигадуєш казки про італійську плитку.

— Іро, не смій зі мною так розмовляти! — писнув динамік.

— Мовчи. У Тані година, щоб зібратися. Через годину її тут бути не повинно, інакше твої італійські валізи опиняться біля батьківської хвіртки. Завтра вранці подам на розлучення й аліменти на Мишка. Потім займемося захопливим поділом майна із залученням татових банківських чеків. Я зрозуміло сказала, будівельнику?

Відповіді Іра чекати не стала й обірвала виклик. Танина усмішка зникла, змінившись розгубленістю. Досі брат розбирався з усіма її негараздами, а його дружина існувала для неї як безликий додаток до безплатних квадратних метрів.

— Ти хвора чи що?! — верескнула Таня, ставлячи склянку на тумбочку. На поверхні лишилося мокре коло. — Куди мені подітися? Тут стільки речей! І меблі!

— Твої труднощі хвилюють мене приблизно так само, як міграція африканських ластівок. Залишилося п’ятдесят дев’ять хвилин. Раджу спершу взятися за косметику — вона важка. І вантажну машину виклич.

Іра відійшла до вікна, сперлася на підвіконня й стала дивитися на вулицю. Обговорювати не було чого; вона чекала.

Таня металася квартирою, хапалася за телефон. Додзвонившись до матері, заговорила криком:

— Мамо, вона мене виганяє! Зараз, так! Саша не відповідає. Пусти до себе, мені нікуди йти, мамо!

З уривків криків, що долинали з динаміка, було зрозуміло: Оксана Андріївна категорично не мала наміру псувати Вікторові карму присутністю доньки. Виселяти квартирантів із власної квартири заради родинних почуттів вона теж не збиралася. Гроші для неї коштували дорожче.