Життя без прикрасЛариса Павлівна з розмаху грюкнула дверцятами холодильника. Магнітики з краєвидами Туреччини жалібно дзенькнули. На обличчі свекрухи проступили червоні плями; телефон вона притиснула до грудей, ніби рятувала його від грабіжників.
— Нічого переказувати не буду! Син ці гроші заробив. Мені на зберігання довірив, щоб ти, марнотратнице, їх на колготки з помадами не розтринькала. Годувати чоловіка — твій обов’язок. І матір його поважати теж зобов’язана.
Відчувши материнську підтримку, Роман розправив плечі, хоча очі й далі перебігали з чеків на порожню полицю.
— Олю, ну навіщо ти починаєш? — заговорив він, звично вдаючи простачка. — Так, мамі надіслав. Їй потрібніше, здоров’я слабке, на ліки відкладати треба. Ми ж викрутимося. Ти ж працюєш, завтра продуктів купиш. А зараз піцу замов, чи що.
Вираз обличчя Ольги не змінився. Вона неквапно підвелася, вийшла в коридор і забрала ключі. Повернувшись, переклала документи на автомобіль на синю папку.
— Чудово. Тоді дещо нагадаю. Ти торговий представник, Романе, і вся твоя велика робота з розвезенням товару тримається на цій машині. Так от, купила я її за власні гроші ще до нашого шлюбу. Власниця в неї одна — я.
Чоловік насупився, поки що не розуміючи, до чого вона веде.
— Даю дві хвилини, — продовжила Ольга, глянувши на настінний годинник. — Якщо за цей час на мою картку не надійдуть вісімдесят п’ять тисяч, ключі залишаться в сумці. Завтра зранку відвезу машину в салон, виставлю на продаж. Будеш із пакетами напереваги пішки обходити клієнтів.
Рум’янець швидко сходив з обличчя Романа. Рот розтулився, і він став схожий на рибу, викинуту на берег. Без коліс годувальник перетворювався на нуль: йому щодня потрібно було об’їжджати двадцять точок у різних частинах міста, возити в багажнику зразки. Якби він залишився без машини — до післязавтра його б звільнили ще й оштрафували.
— Ти що коїш? Мені працювати треба! Їздити як накажеш?
— Автобусом. Або самокатом, якщо мама купить його тобі за твої заощадження. Романе, час спливає. Хвилина сорок залишилася.
Він різко повернувся до матері. Тепер у його очах був непідробний жах людини, у якої відібрали головну опору.
— Мамо! — Роман ступив до неї. — Швидко переказуй їй гроші!
Лариса Павлівна відсахнулася, міцніше притискаючи телефон.
— Ромчику, ти тямиш, що кажеш? Цій я нічого не віддам. Гроші наші. На ванну відкладемо, мені плитку міняти час. А вона обійдеться.
— До чого тут ванна?! — заволав син, хапаючись за голову. — Ключів у мене немає, розумієш? Завтра роботу втрачу! Перекажи. Негайно!
— Не дам, — уперто повторила свекруха, блискаючи очима. — Спершу нехай пробачення попросить і сходить по пристойну їжу.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Молодець жінка вогонь
Молодець,жінка суперова