Життя без прикрасІрина стиснула зуби. Рішучість, що визрівала останні години, набула чітких обрисів: у неї з’явився план. Сміх Андрія за її спиною відтепер не залишиться без наслідків.
Телефон вона акуратно поклала туди, де знайшла. Нехай для чоловіка нічого не зміниться; про те, що їй відомо, він поки не повинен здогадатися. Потім повернулася до вітальні по блокнот. Перекреслила попередню сторінку й записала короткий список: стиліст, сукні, туфлі, макіяж. На їхнє свято життя вона прийде на власних умовах. «Відьма біля плити» залишиться його словами; перед ними буде жінка, якої не вдасться не помітити.
Того ж дня Ірина зателефонувала Марині. Подруга, з якою вони дружили ще з інституту, стала дизайнеркою. Ледве почувши Ірину, вона насторожилася:
— У тебе все гаразд? Голос якийсь чужий, я тебе не впізнаю.
— Марино, допоможи мені. Поки не можу нічого пояснити. Потрібна сукня, щоб на мене озирнулася вся зала. Щоб ніхто не сумнівався, хто там найяскравіша жінка.
Кілька секунд у слухавці було мовчання.
— Добре, розпитувати не стану, — відповіла Марина. — Скажи тільки, що потрібно, а я зроблю. Треба, щоб це запам’ятали.
Наступні дні Ірина готувалася методично, продумуючи кожну подробицю свого образу. Зачіска, відтінок лаку — усе вимагало такого самого розрахунку, з яким генерали планують наступ. На корпоративі Андрія буде Оксана Лісовська; у цьому Ірина не сумнівалася. Та сама Оксана з листування, де обговорювали, як би «відьма» нічого не запідозрила. Якщо вона сподівалася побачити затуркану домогосподарку, її сподівання не справдяться.
У п’ятницю ввечері Ірина сиділа з книжкою у вітальні. Зі спальні, де Андрій зав’язував перед дзеркалом краватку, долинали його кроки, подзенькувала металева пряжка ременя. Вона все чула, але мовчала. Нарешті чоловік з’явився у дверях із натягнутою, майже безглуздою усмішкою.
— Я сьогодні раніше поїду, добре?
— Звісно. Успіхів, — відповіла вона, підвівши очі від книжки.
Власний спокійний голос здивував її. Лише коли за Андрієм зачинилися двері, Ірина встала й пройшла до спальні. У шафі, на вішаку, чекала біла сукня — Марина привезла її напередодні.
На перший погляд проста, вона підкреслювала все, що слід було підкреслити, й залишала простір для уяви. Нічого вульгарного: впевненість виражалася у витонченості. До сукні — гостроносі туфлі на високій шпильці й тонкі прикраси, вибрані зі смаком. Блискуче волосся лягло хвилями, заправленими за вухо, як в актрис перед червоною доріжкою. Макіяж увиразнював принади обличчя й приховував утому.
У дзеркалі Ірина вперше за довгий час побачила себе інакше. Зникла звична жіночка з ополоником; на неї дивилася жінка, здатна на все.
Таксі подали вчасно. Усю дорогу до бенкетної зали вона мовчала — сьогодні мовчання мало сказати за неї достатньо. Біля входу охоронець оглянув Ірину, здивовано підняв брову, але не поставив жодного запитання. Усередину вона пройшла так, ніби сама влаштувала цей вечір.
Під музику гості сміялися й фотографувалися біля стіни із символікою компанії. Ірина рухалася неквапливо, тримаючи спину рівно; усередині зберігалася холодна ясність. Вона відчула, як до неї повертаються голови.
Шурхіт. Хвиля уваги, що здійнялася враз.
Біля стійки стояв Андрій із вином у руці. Поруч — Оксана Лісовська в червоній сукні, зі злегка прочиненим ротом. Коли їхні погляди зустрілися з Ірининим, обоє застигли. Здавалося, навіть повітря в залі стало прохолоднішим.
Вона рушила до них, крок за кроком, упевнено й граційно. Музика не змовкла, але крізь неї вже пробивався інший звук.
Шепіт.
— Це ще хто? — тихо запитала жінка біля бару.
— Не знаю. Але як тримається! — відповів чоловік.
Слів Ірина не розібрала, зате відчувала, як її поява відлунює по всій залі, ніби кола розходяться по воді. Андрій судомно ковтнув. Оксана переводила погляд із нього на жінку, що наближалася, не розуміючи, що відбувається.
— Ірино… Ти тут навіщо? — охриплим голосом вимовив він.
— Вирішила влаштувати тобі сюрприз.
Вона відповіла без найменшого хвилювання в голосі. Але від того, що Андрій побачив у її очах, йому стало страшно.
— Андрію, може, познайомиш нас? — нарешті втрутилася Оксана.
Ірина повернулася до неї й сама простягнула руку. На губах була легка ввічлива усмішка.
— Ірина Мельник. Дружина Андрія.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.