— Я вже дала офіційні свідчення у справі про замах на моє вбивство. Олег нічого не сказав. Інна в першому ряду заплющила очі й не розплющувала їх, доки оперативники не підійшли до сцени.
Маска — це не те, що надягають одного разу і забувають. Це робота, щоденна й виснажлива, яка з часом стає непомітною, бо перетворюється на єдине обличчя, яке знають інші. Саме тому, коли маска злітає по-справжньому, не в приватній розмові, не в хвилину слабкості, а публічно, при сорока людях у ділових костюмах із бейджами, під нею нічого немає.
Лише розгубленість і порожнеча. Олег Бондаренко стояв біля мікрофона й дивився на дружину, яку вважав мертвою, і мовчав. Ткаченко пройшов до сцени сам, не кваплячись, без метушні, з тим самим виразом людини, яка робить звичайну роботу звичайним способом.
Поклав руку на сцену, подивився на Олега знизу вгору. — Бондаренко Олег Вікторовичу, — сказав він, — ви затримані як підозрюваний у справі про замах на вбивство, вчинений за попередньою змовою. Вам буде зачитано ваші права.
У залі було чути, як хтось упустив склянку. Олег зійшов зі сцени не тому, що хотів, а тому, що оперативник м’яко, але однозначно взяв його під руку. На шляху до виходу він один раз обернувся, не до Ткаченка, не до оперативників, а до Каті.
Дивився на неї секунди три, потім відвернувся. Вона не відводила погляду. Інна підвелася з крісла сама, не чекаючи.
Поруч із нею стояв її адвокат, молодий чоловік із текою під пахвою, який уже відкривав рота, щоб говорити про процесуальні права, але Інна зупинила його жестом. Подивилася на Катю, довго, без виразу, який можна було б легко прочитати. Потім промовила впівголоса, не для зали, тільки для неї:
— Я не знала, що він це зробить. — Але знала, що робила ти, — сказала Катя. Інна не відповіла, опустила голову й пішла за оперативником.
Зала за їхніми спинами гуділа, стримано, розгублено, на тій низькій ноті, яка буває в людей, що стали свідками чогось, чого вони не чекали й не знають, як це назвати. Левченко опинилася поруч із Катею, непомітно, як з’являлася завжди, коли була потрібна, але ніколи ефектно. — Усе, — сказала адвокатка, — просто без зайвого.
— Усе, — погодилася Катя. Василь стояв біля стіни осторонь від метушні. Він прийшов разом із нею, хоч вона пропонувала лишитися надворі.
Він сказав лише «подивлюся», і вона не стала сперечатися. Тепер він дивився на неї з тим самим виразом, з яким дивився завжди, спокійно, без оцінки, без сліз і без тріумфу. Просто дивився.
Вона підійшла до нього. — Ну от, — сказала вона. — Так, — сказав він.
Більше в цю мить не треба було нічого. Те, що настає після кульмінації, — це не тріумф, це робота, довга, докладна, позбавлена театральності робота. Допити, очні ставки, експертизи, клопотання, строки, перенесення.
Катя знала це з попередньої професії й не чекала іншого. Вона давала свідчення кілька разів, по кілька годин, у кабінеті Ткаченка, у нотаріуса, на попередньому слуханні. Вона відповідала на одні й ті самі запитання з тією самою точністю, з якою відповідала на них уперше, бо правда не змінюється від повторення, і в цьому її сила перед будь-якою вибудуваною брехнею.
Адвокат Олега, той самий немолодий чоловік із м’ясистим обличчям, якого той викликав ще в перші дні тривоги, працював професійно й без гидливості. Ставив правильні запитання, шукав суперечності, намагався поставити під сумнів ланцюг доказів. Левченко працювала професійніше.
Михайлович дав свідчення на очній ставці, у присутності адвокатів і слідчого. Говорив тихо, дивився на стіл, але говорив точно: дата першої зустрічі з Олегом у магазині, зміст розмов, сума, інструкція. «Скажи, що бачив, як вона бігла до мосту, а він кричав слідом».
Так процитував він слово в слово. Більше нічого не треба. Олег на очній ставці дивився на нього без виразу.
Михайлович один раз підвів на нього погляд і відразу опустив. Романенко дав свідчення по відеозв’язку. Ткаченко домовився з колегами з іншого регіону…
