Лишалося два дні. За ці два дні Олег Бондаренко зрозумів, що щось іде не так, і не зрозумів, що саме. Це був найнебезпечніший стан — тривога без конкретного змісту.
Його адвокат з’ясував, що в агентстві справді був сейф із потайним відділенням і що відділення порожнє. Хто заходив і що взяв, встановити не вдалося. Секретарка нікого не бачила.
Він зателефонував кільком людям. Один із них сказав йому, що в обласному управлінні нібито триває якась перевірка щодо старої справи про нещасний випадок. Чутка, не більше.
Але чутка існувала. Інна перестала відповідати на дзвінки з третьої години дня і не відповідала до вечора. Коли нарешті взяла слухавку, голос у неї був рівний, надто рівний.
— Усе нормально, — сказала вона. — Просто втомилася. Завтра побачимося на презентації.
Він не повірив, але не міг зрозуміти, що саме не так. Тієї ночі він не спав, лежав у темряві й прокручував у голові все, що зробив, усе, що міг пропустити. Картина була чиста, він був упевнений у цьому.
Михайлович? Михайлович був дрібним, наляканим і розумів, що зайві розмови йому не на користь. Романенко? Давно поїхав, знайшов нове життя, навряд чи захоче його зіпсувати. Місцевий поліцейський Кравченко написав протокол, стандартний, безневинний.
Перевірка страхового випадку ще не завершилася, але мала завершитися от-от. Він переконував себе, що це параноя, що він звик до контролю і тому тривожиться, коли щось не піддається негайній перевірці. Що завтра буде презентація, потім підписання договору з інвесторами, і життя, яке він вибудовував, нарешті почнеться по-справжньому.
Він майже переконав себе. Майже. Ранок презентації видався холодним і ясним, рідкісне для листопада поєднання, коли небо синє й різке, як скло, а видих перетворюється на хмарку.
Катя прокинулася о пів на сьому, випила кави, одяглася. Василь уже не спав, сидів на кухні з чашкою чаю й дивився у вікно. — Готово? — спитав він.
— Давно, — відповіла вона. Вони приїхали до готелю о пів на одинадцяту, за годину до початку заходу. Левченко чекала біля службового входу разом із Ткаченком і двома молодими оперативниками в цивільному, яких Катя раніше не бачила, з тим професійним виразом спокою, який відрізняє людей, що вміють чекати дії.
Ткаченко подивився на Катю, кивнув. — Документи про особу в нас на руках, — сказав він. — Експертизу підтверджено, протоколи підписано.
— Свідчення Романенка, Михайловича і Василя Івановича Савчука офіційно зафіксовано. Листування з архіву Мельник долучено до справи. Ордер на затримання Бондаренка в мене.
— Інна? — спитала Левченко. — Вона вже всередині. Домовленості про сприяння оформлено, її адвокат присутній.
Катя видихнула, повільно, до кінця. — Добре, — сказала вона. — Ваше завдання, — сказав Ткаченко, дивлячись на неї, — увійти, назвати себе і повідомити, що ви живі й уже дали офіційні свідчення.
— Більше нічого, далі працюємо ми, без самодіяльності. — Я розумію, — сказала Катя. — Я була по той бік цього досить років, щоб розуміти.
Ткаченко подивився на неї ще секунду. — Знаю, — сказав він просто. — Тому й кажу про всяк випадок.
Вони увійшли через бічні двері, пройшли коридором: готельні килими, запах кави й свіжої випічки з банкетного столу, приглушений гул голосів із зали. Ткаченко зупинився біля входу до конференц-залу, притримав двері, подивився на Катю. — Готові? — Так.
Зала була повна, людей сорок, може, трохи більше. Ділові костюми, бейджі, ноутбуки. На екрані — логотип компанії, яку вона колись вважала частиною свого життя.
Олег стояв біля мікрофона на невисокій сцені, у доброму сірому костюмі, з тим виразом людини, яка вміє займати простір. Інна сиділа в першому ряду, пряма, із закритим обличчям. Олег говорив про перспективи, про новий етап, про партнерів, голос добре поставлений, упевнений.
Він не відразу помітив, що двері відчинилися. Потім помітив. Вона йшла проходом між рядами, повільно, без поспіху, бо поспішати не було куди.
Вона бачила, як його погляд знайшов її, як він урвався на півслові, як щось у його обличчі, те, що він усе життя вмів контролювати, зсунулося, попливло, оголило під собою щось зовсім інше. У залі стало тихо. Катя зупинилася посеред зали, подивилася на Олега.
— Мене звати Катерина Олегівна Бондаренко, — сказала вона. Голос рівний, без театру, без надриву. — Я жива…
