У ці ж тижні Соломія дала офіційні свідчення. Для неї це виявилося не менш болісним, ніж стояти біля розкритої могили. Тридцять років її правда існувала лише всередині неї, у нічних кошмарах, у мовчанні, у страху. Тепер кожне слово мало лягти на папір, стати частиною справи, витримати перевірку, чужі запитання, сумніви, можливі звинувачення.
Перед входом до кабінету вона зупинилася й довго дивилася на двері. Я бачив, як вона бореться з бажанням розвернутися й піти. За цими дверима її чекали не вороги, але сама процедура здавалася їй страшною: назвати вголос те, що стільки років було забороненим, означало остаточно зруйнувати сховок. Я взяв її за руку. Вона стиснула мої пальці й увійшла.
Ми приїхали до Тараса Ігнатовича рано-вранці. Соломія була дуже бліда, але зібрана. Сіла навпроти, поклала руки на коліна й почала розповідати. Про дитинство, про дорогу через парк, про голоси за деревами, про Климента Воронюка, про Вероніку, про втечу, про підміну речей, про чужі документи, про життя під ім’ям Мілани. Помічник слідчого друкував, клавіші сухо стукотіли в тиші.
Іноді Тарас Ігнатович зупиняв її уточнювальними запитаннями. Де саме вона стояла? З якого боку бігла? Які речі зняла? Коли вперше дізналася ім’я Вероніки? Соломія відповідала. Кілька разів голос у неї зривався, і вона замовкала, дивлячись в одну точку. Я підходив, подавав воду, клав руку їй на плече. Вона вдячно торкалася моїх пальців і продовжувала.
— Мені страшно було не лише за себе, — сказала вона під кінець. — Спочатку — за матір. Потім — за чоловіка. Я розуміла, що мовчання робить мене винною перед Веронікою, але страх був сильніший. Тепер я більше не можу мовчати.
Коли протокол був готовий, їй дали сторінки для підпису. Вона довго дивилася на рядок, де було надруковано її справжнє ім’я: Соломія Андріївна Руденко. Потім узяла ручку. Рука тремтіла, але підпис ліг рівно. Сторінка за сторінкою вона ніби повертала собі право на існування.
Вийшовши з кабінету, вона зупинилася в коридорі й притулилася до стіни.
— Усе, — сказала вона тихо. — Тепер я хоча б перестала брехати.
Результати експертизи надійшли за кілька тижнів. Тарас Ігнатович зателефонував сам. Голос у нього був глухий, напружений.
— Приїжджайте. Обоє.
Ми дісталися до нього так швидко, як могли. Він сидів за столом, перед ним лежали кілька аркушів. Старий слідчий, звиклий до найважчих справ, хвилювався так, що пальці його ледь тремтіли.
У кабінеті пахло папером, міцним чаєм і тютюновим димом, що в’ївся в меблі за довгі роки. На підвіконні стояла давно не полита квітка, за вікном сіріло небо. Усе було звичайним, майже бідним, і від цього особливо дивним здавалося те, що зараз у цій кімнаті вирішиться доля людей, які тридцять років жили в темряві. Соломія сіла поруч зі мною. Я почув, як вона пошепки вимовила ім’я Вероніки.
— Останки з могили Соломії Руденко їй не належать, — сказав він. — Порівняли зі зразками, наданими батьками Вероніки Дорошенко. Спорідненість підтверджено. У тій могилі всі ці роки лежала Вероніка.
Соломія закрила обличчя долонями. Я почув, як вона видихнула — не з полегшенням, ні, цей видих був схожий на плач без звуку. Тарас Ігнатович поклав долоню на документи.
Я дивився на ці аркуші й майже не розумів надрукованих рядків. Слова розпливалися, бо за ними стояли земля, дощ, стара плита, мати Вероніки, Соломія за кухонним столом, Ярема Павлович із бляшаною коробкою. Кілька сторінок зробили те, чого не могли зробити роки каяття й страху: вони відокремили живу від мертвої, повернули кожній своє місце й змусили минуле заговорити офіційною мовою.
— Тепер це не спогади, не здогади й не страхи. Це доведений факт. І зупинити справу буде вже значно важче…
