Висновок експертів зрушив лавину. Справу про зникнення Вероніки Дорошенко поновили вже як справу про вбивство. Історію загибелі Соломії Руденко, якої насправді не було, почали переглядати. Хибне впізнання, тиск на свідка, зниклі папери, поспіхом закриті матеріали — все раптом набуло зв’язку й сенсу.
Люди, які мовчали роками, почали говорити. Не всі одразу. Хтось приходив потай, хтось просив не називати імені до офіційного виклику, хтось плакав від страху й сорому. Спливали старі чутки про Воронюка, колишні скарги, які колись не дістали ходу, розповіді про те, як його родина вміла гасити скандали. Зошит Яреми Павловича став не просто спогадом старого, а важливим свідченням того, що сумніви існували від самого початку й були придушені.
Я бачив, як змінюється саме повітря довкола справи. Ще недавно кожне слово доводилося витягати силою, тепер люди самі шукали Тараса Ігнатовича, ніби боялися не встигнути скинути з себе давнє мовчання. Але разом із цим зростала й небезпека. Що більше правди виходило назовні, то лютішими ставали спроби її зупинити. Ми жили ніби на тонкому мосту: попереду вже виднівся берег, але під ногами все ще шуміла прірва.
Воронюк опирався відчайдушно. Його люди намагалися тиснути на слідство, на експертів, на тих, хто давав свідчення. Але тепер справа вийшла з того тихого кутка, де її можна було задушити непомітно. Надто багато чого стало офіційним. Надто багато підписів, копій, протоколів, направлень з’явилося на світ.
Я вперше побачив подружжя Дорошенків ще до остаточного суду. Тарас Ігнатович розшукав їх, і я попросив дозволу прийти. Ми не відкрили їм усього одразу — це мало зробити слідство, — але мені потрібно було побачити тих, заради кого ми теж ішли до кінця.
Вони жили скромно, у маленькій квартирі, де час ніби зупинився в день зникнення Вероніки. На стіні висіли її фотографії: юна, усміхнена, з відкритим обличчям. У кімнаті, як потім сказала її мати, багато речей так і залишилися недоторканими. Ніби донька могла ввійти будь-якої миті, стомлена, змерзла, але жива.
На полиці стояла чашка з вицвілим малюнком, поруч — стара книжка із закладкою. Я не питав, чи належали вони Вероніці. Це й так було зрозуміло з того обережного порядку, в якому все лежало. У такій квартирі не можна говорити голосно: здається, що гучний голос може сполохати надію, яка й без того ледве тримається. Соломія після моєї розповіді про цю зустріч довго сиділа мовчки. Потім сказала: «Я муситиму подивитися їм у вічі». І я зрозумів, що цей день лякає її майже більше за суд.
— Тридцять років, — сказала стара жінка, і голос у неї був сухий, бо сльози, мабуть, виплакалися давно. — Тридцять років я щовечора ставила зайву чашку. Чоловік спершу сердився, казав: не муч себе. Потім звик. Іноді сам підсував хліб до порожнього місця. Ми писали, шукали, їздили, слухали кожного, хто казав, ніби бачив схожу дівчину. Серце підіймалося — і падало. Хоч би перед смертю дізнатися, де вона.
Я сидів навпроти й не міг підвести очей. Я знав: їхня донька всі ці роки лежала в чужій могилі зовсім не так далеко, як вони боялися, і зовсім не там, де могли шукати. Тоді я остаточно зрозумів: ми не маємо права втомитися. Не маємо права злякатися. Ці люди мають отримати бодай правду, якщо життя вже відібране…
