Затримання Климента Воронюка відбулося вранці. Мене там не було, але Тарас Ігнатович потім сказав, що людина, якої десятиліттями боялися всі довкола, виглядала не грізно, а розгублено. Він не вірив, що по нього справді прийшли. Надто довго закон оминав його стороною, щоб він міг одразу зрозуміти: тепер двері зачиняються і для нього.
Судові засідання розтягнулися на довгі тижні. Я ходив майже на кожне засідання. Там не було криків, раптових зізнань, театральних сцен. Було інше — повільне, важке, прискіпливе відновлення зруйнованої правди. Документ за документом, свідок за свідком, експертиза за експертизою. Спочатку — факт, що в могилі Соломії Руденко лежала Вероніка Дорошенко. Потім — свідчення Соломії як єдиної живої свідки. Далі — записи Яреми Павловича, старі фотографії, свідчення про тиск, відновлені обставини тієї ночі.
Соломія давала свідчення в суді з таким спокоєм, що чужій людині могло здатися: їй легко. Я знав, чого це вартувало. Перед засіданням вона сиділа в коридорі, тримала в руках хустинку й дивилася в підлогу. Коли її викликали, підвелася повільно, але голос її пролунав рівно. Вона не намагалася викликати жалість, не прикрашала, не пом’якшувала. Просто говорила правду. І в цій стриманості було більше сили, ніж у будь-якому крику.
Адвокати Воронюка були дорогими й досвідченими. Вони чіплялися за давність, за пам’ять, за відсутність прямих доказів, за кожну формальність. Намагалися виставити Соломію жінкою, яка заплуталася у власній долі, мене — людиною, що піддалася сімейній драмі, Ярему Павловича — старим із тяжкою совістю. Але ланцюг уже зімкнувся. Кожну ланку окремо ще можна було пробувати розхитати, але всі разом вони тримали міцно.
Найважче було слухати, як вони обережно, майже ввічливо намагаються підточити Соломію. Не називали її брехухою прямо, але натякали на пам’ять, вік, почуття провини, сімейний вплив. Я сидів у залі й стискав кулаки під лавою. Соломія ж слухала спокійно. Потім сказала мені в перерві: «Нехай питають. Я надто довго мовчала, щоб тепер злякатися запитань». І в ту мить я знову побачив, як сильно вона змінилася.
Я дивився на Воронюка на лаві підсудних. У перші дні він ще зберігав холодну впевненість, говорив з адвокатами, не дивлячись на всі боки. Потім почав сутулитися. Обличчя потьмяніло. В очах, де раніше була звична влада, з’явився страх. Не каяття — саме страх. Людина, яка вважала себе вищою за інших, уперше відчула вагу того, що сама все життя заперечувала.
Коли оголосили обвинувальний вирок, у залі стало тихо так, що чути було, як хтось стримано схлипнув. Воронюк не кричав, не сперечався. Він сидів нерухомо, ніби не міг повірити, що три десятиліття безкарності закінчилися звичайними словами судді, вимовленими рівним голосом.
Але головним у цій історії був не він. Головним було те, що Вероніці Дорошенко повернули ім’я. День, коли її батькам офіційно повідомили, що доньку знайдено, я не забуду ніколи. Надію побачити її живою їм довелося поховати, але тридцятирічна мука невідомості нарешті закінчилася. Мати Вероніки тримала фотографію доньки обома руками, притискала до грудей і плакала беззвучно. Батько сидів поруч, випроставшись, ніби в суді, і сльози текли по його нерухомому обличчю. Вони нарешті знали, де їхня дівчинка…
