Той ранок біля розкритої могили врізався в пам’ять до дрібниць. Сіре небо висіло низько, мрячив холодний дощ, і старий цвинтар здавався особливо безлюдним, ніби навіть птахи не хотіли бути присутніми при тому, що мало статися. Нас було небагато: Тарас Ігнатович, прокурор, експерти, двоє робітників, ми із Соломією та Ярема Павлович, який наполіг, що мусить бути поруч, хоч ледве тримався на ногах.
Могила з іменем Соломії Руденко стояла в дальньому кутку. Пам’ятник похилився, навколо росла мокра трава. Соломія вчепилася в мою руку. Її обличчя було біліше за дощове небо. Для неї це була не просто слідча дія. Це була зустріч із власною смертю, яку вона вигадала, і з чужою смертю, яку мимоволі накрила своїм ім’ям.
Ярема Павлович стояв трохи осторонь, спираючись на ціпок. Дощові краплі стікали по його зморшках, і важко було зрозуміти, де вода, а де сльози. Мені здавалося, що поруч із цією могилою зібралися всі учасники давньої брехні: жива Соломія, мертва Вероніка, учитель, який промовчав зі страху, і ми, що прийшли надто пізно, але все ж прийшли. Навіть робітники, не знаючи всієї історії, говорили пошепки.
Робітники зняли плиту. Лопати ввійшли в мокру землю. Глина чавкала, дощ стукав по плащах, і час ніби розтягнувся. Соломія дивилася на яму не відриваючись. Її губи ворушилися без звуку. Я зрозумів, що вона молиться або просить прощення у Вероніки, яка лежала там тридцять років невпізнаною.
Коли лопата глухо вдарила об кришку зотлілої труни, Соломія тихо застогнала й відвернулася до мене. Я відчув, як її трусить.
— Пробач мені, Вероніко, — шепотіла вона. — Пробач, що так довго. Пробач, що під моїм ім’ям. Пробач…
Експерти працювали дбайливо й мовчки. Навіть ті, хто за посадою звик до подібних процедур, розуміли, що зараз відбувається щось більше, ніж збір зразків. Із землі піднімали не просто останки — піднімали правду, яку тридцять років утримували в темряві.
Матеріали відправили до лабораторії в іншому місті. Тарас Ігнатович заздалегідь подбав, щоб дорога до експертів не пролягала через людей Воронюка. Від результату залежало все: ім’я Вероніки, доля Соломії, можливість притягнути Воронюка до відповідальності.
Почалося чекання. Найдовші дні нашого життя. Кожен телефонний дзвінок змушував серце сіпатися. Соломія майже не спала. То сиділа вночі біля вікна, то стояла на кухні в темряві, ніби знову прислухалася до кроків із минулого. Воронюк посилив тиск: Тараса Ігнатовича викликали до начальства, на прокурора посипалися скарги, біля нашого будинку знову крутилися незнайомі машини. Але назад дороги вже не було. Земля була розкрита, і брехня разом із нею…
Ми жили за дивним розкладом: вранці перевіряли, чи не сталося чогось за ніч, удень чекали дзвінка від Тараса Ігнатовича, увечері переконували одне одного, що мовчання лабораторії ще нічого не означає. Соломія іноді діставала стару фотографію з нашого колишнього життя, де вона все-таки потрапила в кадр боком, і дивилася на себе так, ніби бачила незнайому жінку. Потім прибирала знімок і казала: «Скоро стане ясно, чи маю я право бути собою».
І весь наш дім, здавалося, чекав цієї відповіді разом із нею…
