Удома Соломія все зрозуміла з мого обличчя. Я хотів приховати те, що сталося, але вона лише подивилася на мене й тихо спитала:
— Це він?
Я кивнув. Тієї ночі ми сиділи на кухні до світанку, тримаючись за руки. Вона не стала вмовляти мене кинути справу. Я бачив: їй хотілося, але вона стрималася. Між нами вже з’явилася спільна рішучість, гірка й уперта. Ми обоє знали: якщо тепер відступити, Воронюк переможе не тільки нас. Він знову поховає Вероніку без імені, Соломію — без права на себе, а всіх інших — у колишньому страху.
Але я не стану зображати себе безстрашним. Були дні, коли в мені підіймалася темна думка. Бачачи, як Соломія худне, як під очима в неї лягають тіні, як вона здригається від кожного звуку, я думав: а що, як покінчити з ним самому? Людина, яка вбила, зламала стільки доль і тридцять років жила, приймаючи повагу, хіба заслуговує на суд? Ця думка була страшною саме тому, що здавалася простою.
Я соромився цих думок, але вони приходили. Вечорами, коли Соломія нарешті засинала важким тривожним сном, я сидів на кухні й уявляв собі різні варіанти, від яких потім ставало гидко. Ненависть уміє говорити переконливо. Вона шепоче, що справедливість надто повільна, що закон надто слабкий, що зло розуміє лише силу. І щоразу мені доводилося заново обирати, ким я хочу лишитися поруч із жінкою, яку люблю.
Але щоразу, доходячи до кінця, я відступав. Якщо я вб’ю його в темному провулку, правда знову залишиться безіменною. Для світу він буде шанованою людиною, яка загинула невідомо від чиєї руки. Вероніка не отримає імені. Соломія не отримає свободи. Старі Дорошенки не дізнаються, де лежить їхня донька. Ні, він має впасти відкрито. Не від моєї люті, а від закону. Щоб зло назвали злом уголос.
Тарас Ігнатович міркував так само. Він одразу сказав: прямих доказів тієї давньої ночі майже немає. Записи вчителя важливі, свідчення Соломії важливі, але проти Воронюка, з його грошима й адвокатами, потрібні факти, які не можна назвати фантазією, помстою чи помилкою пам’яті.
— Головний факт — могила, — сказав він. — Якщо там лежить не Соломія Руденко, а Вероніка Дорошенко, все змінюється. Отже, було хибне впізнання. Отже, зникнення Вероніки пов’язане з тією справою. Отже, попереднє закриття треба переглядати.
Домогтися розтину поховання виявилося важко. Минуло тридцять років, справу було закрито, документи неповні, спротив сильний. Тарас Ігнатович писав клопотання, пов’язував дві справи, доводив необхідність експертизи, знаходив прокурора, не готового заплющити очі. Нам відмовляли, затягували, повертали папери з формальними зауваженнями. За кожною відмовою відчувалася тінь Воронюка.
Кожна така відмова приносила додому нову тяжкість. Соломія читала папери, нічого не тямлячи в канцелярських формулюваннях, але безпомилково вловлюючи головне: нас знову намагалися зупинити. Вона мовчки складала аркуші, ставила чай, сідала навпроти й питала лише одне: «Є ще шанс?» Я відповідав: «Є». Іноді сам не був певен, але бачив, що це слово втримує її на поверхні.
Але старий слідчий не відступав. І одного разу він зателефонував коротко:
— Отримали дозвіл. Поховання розкриють. Тепер тримайтеся…
