Невдовзі Воронюк сам вийшов до мене. Я повертався додому, коли біля під’їзду зупинилася дорога машина. З неї вийшов високий, доглянутий чоловік із гладким обличчям і неприємно уважним поглядом. Я бачив його вперше, але впізнав одразу. Такі люди носять свою владу, як дорогий одяг, — не помічаючи, що вона помітна всім.
— Назар, так? — спитав він із м’якою усмішкою. — Давайте без зайвого шуму. Ми дорослі люди.
Він говорив спокійно, майже дружньо. Сказав, що навів довідки, що я людина розсудлива, сімейна, не схильна до авантюр. Що минуле не варте того, щоб ламати теперішнє. Що мертвих однаково не повернути, а живим краще жити тихо. Потім назвав суму — таку, від якої в багатьох здригнулося б серце. Гроші, переїзд, нове життя, відсутність проблем.
Я мовчав. Тоді усмішка стала тоншою.
— У кожного є слабке місце, — вимовив він уже тихіше. — Дім. Дружина. Здоров’я. Дорога ввечері. Випадковості трапляються, Назаре.
Він вимовив це майже лагідно, і від цієї лагідності мені стало моторошніше, ніж від прямого крику. У його голосі не було сумніву, що людей купують або ламають. Для нього світ складався з цінників і важелів. І, здається, моя відмова здивувала його не морально, а практично: річ, яка мала піддатися натискові, раптом виявилася нерухомою.
І в цю мить маска на його обличчі трохи зсунулася. Я побачив не шанованого ділка, не благодійника з газетних фотографій, а того чоловіка з парку, яким його описувала Соломія: холодного, впевненого, звиклого до того, що люди ламаються раніше, ніж він підвищує голос.
Дивно, але саме після цієї зустрічі я перестав боятися його так, як боявся раніше. Поки Воронюк був лише ім’ям, чуткою, темною силою за чужими спинами, він здавався майже всесильним. Побачивши його зблизька, я побачив людину. Небезпечну, жорстоку, багату — але людину. А людина, якою б сильною вона не була, може помилитися, злякатися, втратити владу. Ця думка не робила шлях безпечнішим, але давала мені опору.
— Ні ваші гроші, ні погрози нічого не змінять, — сказав я. — Йдеться не про мене. Йдеться про дівчину, яку вбили, і про іншу, яку змусили померти заживо. Вам відповідати не переді мною.
Його обличчя сіпнулося. На секунду в очах спалахнула така лють, що я зрозумів: він стримується лише тому, що ми стоїмо біля під’їзду. Потім він розвернувся, сів у машину й поїхав. Ні прощання, ні останньої фрази. Лише запах дорогого одеколону лишився в холодному повітрі.
За кілька днів попередження стало грубішим. Я їхав увечері заміською дорогою після зустрічі з Тарасом Ігнатовичем. Машин майже не було. У дзеркалі заднього виду з’явилася чорна машина без номерів. Спочатку трималася на відстані, потім наблизилася. Серце в мене забилося швидше, але я ще намагався переконати себе, що це збіг.
На порожній ділянці вона різко пішла на обгін і, зрівнявшись, почала притискати мене до узбіччя. За узбіччям темнів глибокий кювет. Я вчепився в кермо так, що заболіли пальці. Кілька секунд ми йшли пліч-о-пліч. У вікні тієї машини я встиг побачити двох чоловіків із важкими байдужими обличчями. Потім, перед поворотом, вони відстали, рвонули вперед і зникли.
Я зупинився не відразу. Коли нарешті з’їхав на край дороги, руки тремтіли так, що я не міг вийняти ключ. Це була не спроба вбити — поки що ні. Це був знак: можемо будь-якої миті…
