Тарас Ігнатович виявився людиною з тієї рідкісної породи, яка з роками не розм’якшується й не продається зручності. Пізніше, коли ми зблизилися, він зізнався: у молодості одного разу поступився тискові начальства й заплющив очі на неправду. Випадок той не був пов’язаний із нашою історією, але мучив його все життя. Тоді він дав собі обіцянку більше не відступати, якщо побачить, що силу намагаються поставити вище за закон.
Він одразу попередив мене, що співчуття не замінить доказів. «У суді, Назаре, — казав він, — плакати можуть усі. Папір плакати не вміє, зате він тримається довше». Тоді ці слова здалися мені жорсткими, але згодом я зрозумів їхню мудрість. Він беріг справу від нашого болю, бо знав: якщо емоція піде попереду факту, Воронюк розчавить нас саме на цьому.
За це його не любили. Обминали підвищеннями, посилали туди, де інші не хотіли морочитися, намагалися втомити паперовою дрібнотою. А він тримався, як старе дерево на вітрі: скрипів, втрачав гілки, але не падав. У нашій справі він, здається, побачив можливість розплатитися з власною давньою слабкістю. Для нього вона стала не службовим завданням, а особистим обов’язком.
Тарас Ігнатович ніколи не говорив гучних слів про справедливість. Він узагалі не любив красивих фраз. Але в його повільних рухах, у тому, як він вирівнював аркуші на столі, як перечитував свідчення, як ставив позначки на полях, було більше вірності закону, ніж у будь-яких промовах. Він розумів: проти Воронюка не можна йти на емоціях. Потрібна терпляча, суха, невразлива робота, де кожне слово підтверджене, кожна дата перевірена, кожен підпис стоїть на своєму місці.
Ми почали обережно. Піднімали старі записи, шукали документи про загибель Соломії Руденко й зникнення Вероніки Дорошенко, звіряли дати, опитували тих, хто ще був живий. Стіна спротиву виникла майже відразу. Папери виявлялися втраченими. Свідки відмовлялися говорити. Телефонні дзвінки обривалися, коли звучало ім’я Воронюка. Але Тарас Ігнатович не дратувався й не поспішав. Він ніби розмотував старий вузол нігтями, не смикаючи, щоб не порвати єдину нитку.
Перші попередження не забарилися. Спочатку біля нашого будинку з’явилася незнайома машина. Вона стояла то вранці, то ввечері, з людиною всередині, яка вдавала, що читає газету. У телефонній слухавці іноді клацало. Уночі дзвонили невідомі: ввічливий голос радив не займатися чужими бідами, берегти здоров’я, подумати про дружину.
Соломія блідла після кожного дзвінка.
— Назаре, давай зупинимося, — просила вона. — Я пережила своє життя як могла. Не хочу, щоб ти загинув через мою правду.
— Це вже не тільки твоя правда, — відповідав я. — Це правда Вероніки. Твоєї матері. Її батьків. Яреми Павловича. І всіх, хто мовчав, бо боявся.
Одного ранку вхідні двері облили темною фарбою. На сходовому майданчику стояв різкий запах, ніби хтось навмисне хотів, щоб ми задихнулися від цього знака. Біля під’їзду почали з’являтися кремезні чоловіки з порожніми обличчями. Вони нічого не говорили, тільки дивилися. Воронюк показував: ми в нього на долоні.
Страх, який тридцять років жив усередині Соломії, знову підвів голову. Вона майже не спала, прислухалася до кроків за стіною, перевіряла замки, як у молодості. А я вперше зрозумів, що всі ці роки поруч зі мною була не просто потайна жінка. Поруч жила втікачка, яка жодного дня не переставала чекати погоні…
