Тарас штовхнув його всередину, зачинив двері й притис долоню до його рота. Усе сталося без метушні: один крок, поворот ключа, короткий рух плечем. Назар спробував сіпнутися, але відразу зрозумів, що сила тут не допоможе. Лезо блиснуло біля горла.
— Тихо. Одне зайве слово — і розмова закінчиться погано. Зрозумів?
Назар кивнув. В очах у нього вперше був не розрахунок, а чистий страх. Тарас провів його до кімнати й указав на диван.
— Слухай уважно. Підпали, погрози й погроми закінчуються сьогодні. Ти даєш своїм команду відійти.
— Я не можу просто так, — Назар говорив хрипко. — Перед своїми я після такого ніким стану.
— Якщо продовжиш, втратиш значно більше. Наступного разу я не прийду розмовляти.
Назар ковтнув. Тарас тримав ніж на видноті, але голос у нього був рівний.
— Охорона не врятує тебе щохвилини. Ти спиш, виходиш із під’їзду, лишаєшся сам. Сьогодні я дійшов. Дійду і завтра.
— Чого ти хочеш?
— Ідеш із району. Кажеш своїм, що дрібнота набридла. Людей більше не чіпаєш. А тим, чиї ятки згоріли, віддаєш компенсацію. Протягом тижня — чотириста тисяч готівкою через Якимовича.
— Багато.
— Гроші або життя.
Назар помовчав, потім вичавив:
— А Гордій? Якщо дізнається, що я відступив під тиском?
— Він уже дізнається. Документи в його людей. Коли рішення прийде, у тебе не лишиться ні даху, ні імені. Старі авторитети не прощають тих, хто прикривається їхнім ім’ям і лишає по собі бруд.
Ці слова вдарили сильніше за ніж. Назар сидів блідий, нерухомий. Потім повільно кивнув.
— Гаразд. Дам команду.
— І гроші.
— І гроші.
Тарас підвівся, сховав ніж. Біля дверей обернувся:
— Обдуриш — я повернуся.
Він спустився сходами й вийшов непоміченим. Дорога додому була довгою. Полегшення змішувалося з тривогою: він перейшов межу, але крові уникнув. Якщо Назар вирішить поскаржитися Гордієві раніше, ніж матеріали дійдуть, усе може повернутися як завгодно.
Вранці подзвонив Якимович.
— Тарасе, вони не прийшли. Ніхто. Вперше за півтора року.
— Значить, чекаємо далі. Гроші за ятки мають передати протягом тижня.
— Звідки?
— Перемовини відбулися.
Три дні було тихо. Люди Назара не з’являлися, торговці обережно відновлювали точки, на обличчях проступали перші усмішки. На четвертий день незнайомець передав Якимовичу пакет із грошима: «Від Назара. За незручності». Рівно чотириста тисяч. Якимович перераховував їх при свідках, повільно, з таким виглядом, ніби перевіряв не суму, а саму можливість того, що відбувається. Ніхто не радів уголос. Гроші не повертали нічного страху й згорілого товару, але вони доводили головне: Назар відступив, а отже, його можна було змусити відповісти. Якимович розподілив суму між постраждалими. Лука повернувся із села, Микола передумав продавати сервіс, Данилич знову закупив товар.
На п’ятий вечір подзвонив Гнат.
— Калач передав новини. Гордій отримав матеріали. Був у люті. Дав команду розібратися з Назаром.
— Що це означає?
— У нашому світі Назар скінчений. Ніхто не подасть йому руки, ніхто не прикриє. Він поза законом за поняттями. А ще Гордій передав, що поважає людину, яка зібрала факти, а не влаштувала безглузду кров.
Тарас довго мовчав. Напруга, яка тримала його всі ці дні, почала відпускати повільно, майже болісно.
— І ще, — додав Гнат. — Назар збирає речі. Їде назавжди. Хмир рвонув до батька подалі звідси. Бугай шукає роботу охоронцем, Лесь зник. Трійця розвалилася. А щодо дядька Хмиря з поліції вже йде перевірка згори.
Тарас поклав слухавку й сів біля вікна. Знадвору шумів двір, хтось сміявся біля під’їзду, грюкнули двері. Район ще не знав, що став вільним. Але Тарас уже відчував: страх, який висів над людьми півтора року, дав першу справжню тріщину…
