Якимович відповів на дзвінок одразу, голос у нього тремтів.
— Тарасе, біда. Згоріли ятки Луки, Данилича і ще чоловіка з взуттям. Уночі облили чимось і підпалили. Ніхто не постраждав, ринок уже зачинений був, але товар увесь пропав. Люди в паніці. Кажуть, треба платити, як раніше.
Тарас стиснув телефон так, що побіліли пальці.
— Увечері зберу всіх у гаражі. Передай: треба витримати ще трохи.
— Вони бояться. Лука поїхав до родичів у село. Решта дивляться на попіл і вже не вірять словам.
Тарас розумів їх. Вірити легше, поки горить не твоє. Удома він кинув сумку біля стіни й подзвонив Гнатові.
— Знаю, — сказав той. — Мені вже доповіли.
— Потрібні люди на ринок. Щоб уночі не повторилося.
— Дам двох. Але це пластир на відкриту рану. Що з великим містом?
— Калач узяв матеріали. Обіцяв передати. Строк — від трьох днів до тижня.
Гнат помовчав.
— Тиждень для Назара — ціла вічність. Він за цей час район випалить.
— Тому триматимемося самі.
До гаража ввечері прийшли тільки четверо: Якимович, Микола, Дем’ян і Данилич, у якого згоріла ятка. Луки не було. Решта теж не наважилися. Порожні місця говорили голосніше за будь-які слова. Учора тут ще можна було відчути кволу єдність, сьогодні кожен думав про сім’ю, товар, борги і про те, скільки коштує одна ніч чужої помсти. Обличчя в чоловіків були сірі, голоси глухі.
— Люди здаються, — сказав Якимович. — Завтра багато хто знову понесе гроші. Не тому, що хоче. Бо сім’ї годувати треба.
— Я передав докази людям Гордія, — сказав Тарас. — Рішення буде. Назар втратить ім’я, за яким ховається.
Микола різко підвів голову.
— Коли? Сьогодні? Завтра? За тиждень? У людей усе горить зараз.
— Точного строку немає.
— Це не відповідь, — сказав Данилич. — Я три роки збирав на цю ятку. Лишився попіл. А мені кажуть: потерпи.
Тарас дивився на них і бачив не боягузтво, а межу. Їх не можна було соромити. Вони й так трималися довше, ніж могли.
— Якщо зараз відступимо, Назар зрозуміє, що підпал працює. Побори стануть більшими. Битимуть жорсткіше. Але якщо витримаємо, він лишиться сам. Три дні. Більше я у вас не прошу.
Якимович повільно кивнув.
— Я з тобою.
Данилич потер перев’язані пальці.
— Надто дорого вже заплатили, щоб повертатися в ярмо.
Микола й Дем’ян погодилися не відразу. Умову поставили чесну: три дні. Якщо нічого не зміниться, вони виходять із гри. Тарас прийняв. Три дні були кращі, ніж порожній ринок і повний страх.
Наступного дня люди Гната стояли біля ринку. Хмир, Бугай і Лесь не з’являлися, але повітря все одно було натягнуте, як дріт. Опівдні до Тараса підійшов незнайомий чоловік.
— Назар передав: строк вийшов. Сьогодні зникаєш із району, завтра почнеться справжня війна.
— Передай Назару, що я лишаюся.
Увечері Тарас сидів у квартирі батька перед розкритим зошитом. Допомога Гордія могла прийти запізно. Отже, треба було вдарити по Назару так, щоб той відчув свою вразливість. Він подзвонив Гнатові.
— Мені потрібна адреса Назара.
— Небезпечна гра, брате. Зачепиш його — він зірветься.
— Він уже зірвався. Спалив ятки. Погрожує людям. Треба показати, що й до нього можна дотягнутися.
Гнат довго мовчав, потім назвав будинок на околиці, сьомий поверх, квартира сімдесят три. Двоє охоронців жили поруч і вночі зазвичай розслаблялися. Тарас подякував і поклав слухавку.
Об одинадцятій вечора він вийшов із дому. Темний одяг, кепка, шарф. Телефон лишився на столі. До нового будинку він дістався пішки. У під’їзд увійшов за мешканцем, піднявся на сьомий поверх і зупинився біля потрібних дверей. За ними глухо працював телевізор. Складаний ніж лежав у кишені — не для крові, а для того, щоб Назар нарешті почув.
Тарас постукав тричі.
— Хто там? — долинуло зсередини.
— Від Хмиря терміново. Проблема.
Замок клацнув. Назар відчинив двері в домашньому одязі, з телефоном у руці. Побачив Тараса — і на секунду завмер, ніби не відразу повірив власним очам…
