— Сідай, Бондаренку, — сказав Назар. — Давай без вистави. По-чоловічому.
Тарас сів, келих узяв, але пити не став. Назар помітив це й усміхнувся.
— Ти мені проблему зробив. Людей моїх поклав, торговців розворушив. Авторитет — штука тонка. Його довго збирають і швидко ронять.
— Люди втомилися боятися.
— Люди завжди бояться, — Назар відкинувся на спинку крісла. — Світ так улаштований: хто сильніший, той бере. Хто слабший — віддає. Гордій отримує своє і не скаржиться.
— Гордій знає, якими руками ти це робиш?
Усмішка Назара стала тоншою.
— Ти вирішив йому поплакатися?
— Я зібрав докази. Записи, фотографії, довідки, свідчення. Якщо вони потраплять до людей Гордія, твій дах зникне швидше, ніж ти встигнеш пояснитися.
Назар різко підвівся.
— Ти мені погрожуєш у моєму кабінеті?
— Пропоную вихід. Ідеш із району. Лишаєш людей у спокої. Тоді матеріали нікуди не підуть.
Назар розсміявся, але сміх вийшов сухим.
— Нахабний ти. Дуже нахабний. Але знаєш що? Я теж умію пропонувати. Три дні. Забираєш свої папірці, зникаєш звідси й живеш тихо. Інакше війна. Почну не з тебе — з твоїх торговців.
Він ступив до дверей, але Тарас не підвівся. У потайній кишені куртки лежав запасний телефон — маленький, вимкнений, майже невагомий. Хвилину вони дивилися один на одного. Потім Назар сам відступив.
— Три дні, — повторив він. — Далі не скаржся.
На вулиці Тарас забрав телефон і відразу подзвонив Гнатові. У машині коротко переказав розмову. Гнат вилаявся.
— Три дні — мало. До Гордія так швидко не достукатися.
— Значить, зранку дзвоню Калачу.
Роман Калач відповів хрипким, низьким голосом. Тарас назвався, послався на Гната й за три хвилини виклав суть: Назар, побори, підпали, прикриття чужим ім’ям, папка з фактами.
— Тема важка, — сказав Калач після паузи. — Якщо не брешеш, Гордій має знати. Приїжджай завтра у велике місто. Зустрінемося о другій, у кафе на центральній вулиці. Один. Без хвостів.
Тарас зібрався швидко. Дядько Мирон увечері зайшов із тривожним обличчям.
— По району чутки ходять. Назар готує щось лихе. Людей уже лякають.
— Передай: треба витримати два дні. Потім багато що зміниться.
— Ти певен?
— Ні. Але іншого шляху немає.
На світанку Тарас поїхав автобусом. Дорога забрала майже весь день. Він сидів біля вікна й не випускав сумку з документами з рук. За склом тяглися поля, посадки, сірі селища, заправки. На одній зупинці йому здалося, що поруч затрималася темна машина з тонованими вікнами, але вона невдовзі пішла в інший бік. Увечері він зняв дешевий номер біля автовокзалу, вмився, поголився й ліг, так і не заснувши по-справжньому.
Калач сидів у кутку пристойного кафе: сиве волосся, чорна водолазка, спокійні очі людини, яка звикла слухати менше слів, ніж бачить. Відвідувачі довкола говорили про свої справи, бряжчали чашками, сміялися, і цей звичайний шум дратував Тараса сильніше за тишу. У сумці на його колінах лежало все, заради чого люди в районі ризикнули останнім спокоєм. Він поклав перед Калачем папку.
— Тут усе. Без прикрас.
Двадцять хвилин Калач гортав папери, дивився фотографії, вмикав записи. Тарас мовчав. Нарешті той закрив папку.
— Якщо все підтвердиться, Назар сильно не зрозумів, що означає користуватися чужим ім’ям.
— Підтвердиться. Кожна людина, кожна довідка.
Калач поставив кілька уточнювальних запитань: хто збирав, куди возили, скільки це триває, хто в поліції прикриває. Тарас відповідав коротко й точно.
— Передам сьогодні, — сказав Калач. — Але миттєвого рішення не чекай. Інформацію перевірятимуть. Три дні, може тиждень.
У Тараса всередині ніби стягнуло ременем.
— У мене немає тижня. Назар дав три дні.
— Розумію. Спробую пришвидшити. Дива не обіцяю.
Нічним автобусом Тарас їхав назад майже без сну. Під ранок його вирвав із короткої дрімоти важкий сон: ринок, дим, порожні ряди і він один проти натовпу людей Назара. До міста він повернувся о шостій ранку. Уже в таксі спитав у водія про ринок.
— Пожежа там була вчора, — сказав водій. — Три ятки згоріли.
Тарас відчув, як холод проходить по спині. Назар не став чекати закінчення строку. Він уже почав…
