Увечері до будинку Тараса під’їхали дві машини. Назар піднявся на четвертий поверх із чотирма охоронцями й Хмирем. Стукали так, ніби збиралися винести двері. Тарас відчинив сам.
— Ти зовсім голову втратив? — Назар ледве стримував голос. — Моїх людей валиш? На моїй землі?
— Вони першими полізли.
— Мені начхати, хто перший. Я тебе попереджав.
Охоронці ступили вперед, але телефон Назара задзвонив. Він глянув на екран, відійшов на пів кроку й відповів. Слухав недовго, однак обличчя в нього змінювалося з кожною секундою. Прибравши телефон, він подивився на Тараса вже інакше.
— Сивий передав, що якщо тебе зачеплять, питання стане спільним. Сьогодні тобі пощастило. Але не думай, що так буде завжди.
Вони пішли. Тарас закурив біля відчиненого вікна. Він виграв не бій, а тільки маленький відрізок часу. Назар не відступить, доки не втратить те, чим прикривається. Отже, треба було діяти швидше.
Наступного дня район дивився на Тараса інакше. Хтось кивав йому здалеку, хтось тихо дякував, хтось відводив очі, боячись, що надія виявиться небезпечнішою за колишній страх. Якимович уперше за довгий час усміхався.
— Сьогодні ніхто не прийшов, — сказав він. — Я вже забув, як це — торгувати без каменя всередині.
— Рано радіти, — відповів Тарас. — Назар спробує повернути своє.
Увечері в занедбаному гаражі зібралися п’ятеро: Якимович, Лука з м’ясного ряду, Данилич з овочевого, Микола з автосервісу й Дем’ян із продуктового магазину. Лампа під стелею блимала, пахло вогкістю, іржею й старим бензином. Чоловіки були різні, але на обличчях у всіх лежала одна й та сама втома. Вони прийшли не тому, що перестали боятися, а тому, що страх уже набрид сильніше за біль. Тарас пояснив їм просто: Назар тримається не на силі, а на чужому імені. Павло Гордій не знає, що тут відбувається. Якщо показати йому докази, Назар втратить дах.
— Які докази? — спитав Лука.
— Записи, фото, медичні довідки, розповіді людей. Усе, що можна перевірити.
Данилич підняв руку з викривленими пальцями.
— У мене довідка лишилася. Бугай рік тому два пальці зламав за прострочку.
Микола додав:
— Я знаю людину, яку вони так відгамселили, що він місяць у лікарні лежав. Може, погодиться розповісти.
— Збирайте все, — сказав Тарас. — Якщо прийдуть вимагати гроші, знімайте. Але обережно. Одна людина для них легка здобич. Десять чи двадцять — уже інша історія.
— А якщо Назар дізнається? — Дем’ян говорив майже пошепки. — Він же нас усіх спалить.
— Ризик є. Але платити все життя — теж ризик. Тільки повільний.
Чоловіки перезирнулися. Першим руку простягнув Якимович. За ним — решта.
Наступного дня Тарас поїхав до кафе «Пристань». Одноповерхова цегляна будівля стояла на пустирі, вивіска облупилася, біля входу курили двоє. Усередині було накурено, брудно, за дальнім столом грали в карти люди Назара. У глибині виднілися двері з табличкою «Службове». Тарас замовив чай і пиріжок, сів біля вікна й запам’ятовував: виходи, столи, обличчя, відстань до стоянки. Один охоронець підійшов і спитав:
— Ти чий?
— Проїздом. Перекусити зайшов.
Охоронець постояв поруч, потім відійшов. За сорок хвилин Тарас вийшов. Цього вистачило.
Три дні Хмир, Бугай і Лесь на ринку не з’являлися. Торговці приносили матеріали. Робили це по-різному: хтось тицяв листок у руку й одразу йшов, хтось довго м’явся біля під’їзду, хтось говорив пошепки, ніби саме зізнання могло викликати Назара з повітря. Тарас нікого не квапив. Він розумів, що кожен аркуш у папці був для цих людей не папером, а кроком через власний страх. Наприкінці третього дня в Тараса була папка: свідчення, довідки, фотографії, чотири записи вимагання. На четвертий вечір до нього підійшли двоє незнайомців у шкіряних куртках.
— Бондаренко? Назар кличе. Завтра о восьмій, «Пристань». Один.
— А якщо не прийду?
— Тоді постраждають ті, хто поруч із тобою.
Уночі Тарас подзвонив Гнатові. Той вислухав і сказав:
— Пастка може бути, але вбивати тебе йому зараз невигідно. Я поставлю людей поблизу. Якщо що — піднімемо всіх.
Вранці Тарас сховав папку в надійному місці й лишив записку на випадок, якщо не повернеться. Увечері він приїхав до кафе за десять хвилин до восьмої. Основний телефон у нього забрали відразу. У кабінеті Назар сидів за столом, наливав коньяк у два келихи й усміхався так, ніби все ще можна було владнати словами…
