Назар з’явився невдовзі після того, як Тарас почав ставити запитання. Старий білий автомобіль зупинився біля двору, з нього вийшов чоловік років сорока з невеликим у сірому костюмі. На шиї блиснув товстий ланцюг, за спиною трималися двоє охоронців. Він не квапився, даючи оточенню час помітити його приїзд. У дворі відразу стало тихіше: жінка біля під’їзду замовкла на півслові, підлітки біля гойдалок відвернулися, старий із газетою підвівся й пішов. Назар сів поруч із Тарасом на лавку так спокійно, ніби прийшов поговорити про погоду.
— Чув, біля воріт вийшла негарність, — почав він. — Мої хлопці сплутали тебе з іншим. Помилка. Буває. Вибачення приймеш?
Тарас мовчав.
— Я знаю, хто за тобою стоїть, — вів далі Назар, уже без усмішки. — Сивий тобі майже брат, це не таємниця. Але район тут мій. Гордій мене знає, домовленість є. Живи тихо, Бондаренку. Не заважай людям працювати.
— Людям чи тобі?
Назар усміхнувся.
— Розумний, значить. Тоді зрозумієш швидше: у мене люди, зв’язки в поліції й ім’я, під яким я ходжу. Не грайся в рятівника. Рятівників зазвичай ховають раніше за тих, кого вони рятують.
Він підвівся, поправив піджак і поїхав. Тарас дивився вслід машині й розумів: Назар не боїться ні його, ні Гната. Принаймні поки що.
За два дні біля магазину він зустрів дядька Мирона. У сусіда була розбита губа, під оком розпливався темний синець. Тарас зупинився перед ним.
— Хто?
Дядько Мирон спробував відмахнутися, але сил на брехню не вистачило.
— Хмир із Бугаєм. Сказали, нічого з тобою чаї ганяти.
— Заява?
— Тарасе, яка заява? Мені дільничний сам сказав: тримайся подалі, старий, ціліший будеш.
Тарас довів його до квартири. Біля дверей затримався.
— Вони за це відповідатимуть.
— Ти тільки сам живий лишися, — тихо сказав сусід.
Того вечора Тарас подзвонив Гнатові з вуличного автомата. За годину вони їхали порожньою дорогою вздовж чорної смуги лісу. У салоні пахло шкірою, тютюном і мокрим одягом.
— Дозрів? — спитав Гнат.
— Розкажи про Гордія. Він справді кришує Назара?
Гнат затягнувся сигаретою.
— Гордій другий рік за кордоном. Сюди не їздить, у дрібні справи не лізе. Назар йому відсоток жене й прикривається ім’ям. Найімовірніше, Гордій і половини не знає.
— А якщо дізнається?
— Якщо факти будуть справжні, Назар йому стане не потрібен. Старі люди не люблять, коли під їхнім ім’ям коять безлад. Але до Гордія просто так не достукаєшся. Потрібні докази й людина, якій повірять.
— Значить, будуть докази.
Гнат подивився на нього уважніше.
— Є Роман Калач. Він у великому місті, іноді виходить на людей Гордія. Передасть, якщо матеріал серйозний.
Він написав номер на клаптику паперу. Тарас сховав його до кишені.
На дев’ятий день Тарас підійшов до Якимовича на ринку.
— Скільки беруть?
— Чотири тисячі щотижня, — відповів той, збліднувши. — А якщо прострочиш, сам бачив.
— Хочеш, щоб це скінчилося?
— Хто ж не хоче? Тільки вони вб’ють.
— Завтра не плати. Скажи при людях, що більше не будеш. Я буду поруч.
Якимович довго дивився на нього. В очах боролися страх і втома. Нарешті він кивнув.
У п’ятницю Бугай і Лесь прийшли, як завжди. Коли вони зупинилися біля картопляного ряду, Якимович витер долоні об фартух і сказав:
— Грошей нема. І більше не буде.
Ринок ніби перестав дихати. Бугай схопив його за куртку й заніс кулак.
— Відпусти, — сказав Тарас, виходячи з сусіднього ряду.
Бугай повернувся, впізнав його й поліз по ніж. Тарас ступив назустріч, перехопив руку, різко вивернув. Ніж дзенькнув об плитку. Бугай, охнувши, склався навпіл від удару коліном. Лесь кинувся збоку, але Тарас зустрів його ліктем, і той повалився на ящики з товаром. Усе тривало менше, ніж люди встигли злякатися.
Тарас підняв ніж, склав його й кинув у смітник. Потім повернувся й пішов. За спиною стояла тиша — густа, тривожна, але вже не зовсім колишня. У ній уперше за півтора року було щось схоже на надію…
