Ринок прокидався повільно. Рипіли залізні ролети, пахло мокрим картоном, овочевою землею, дешевим тютюном і першим окропом із термосів. Біля входу сиділа баба Орися, торгувала насінням, горіхами й сухофруктами. Тарас пам’ятав її ще з дитинства — тоді вона здавалася древньою, а тепер ніби просто стала частиною цього місця.
Вона впізнала його не відразу. Довго дивилася, мружилася, потім сплеснула руками.
— Тарасику? Господи, та невже це ти? Хлопчиськом бігав, а тепер он який став.
Він купив склянку насіння й присів поруч.
— Як живете, бабо Орисю?
Стара озирнулася, ніби навіть стіни могли донести.
— Погано живемо, синочку. Щотижня приходять. Дві тисячі вимагають. Не даси — прилавок перевернуть, товар ногами розчавлять. Їм однаково, стара перед ними чи здоровий чоловік.
Тарас пройшов між рядами. Люди говорили впівголоса, усміхалися обережно, чужий погляд ловили відразу. На цьому ринку все було звичним — ваги, ящики, мокрі ганчірки на прилавках, запах картопляної землі й м’яса, — але поверх звичного лежала невидима плівка тривоги. Навіть сміх звучав коротко, ніби його одразу обривали зсередини. Опівдні з’явилися Бугай і Лесь. Хмиря з ними не було. Ці двоє рухалися неквапно, як господарі: Бугай ішов попереду, Лесь трохи збоку, з тим самим телефоном у руці. Торговці вже діставали гроші, щойно вони наближалися.
Біля картопляного ряду Бугай зупинився перед Якимовичем — щільним чоловіком із посивілими скронями.
— Ну? — сказав Бугай. — Де наше?
— Тиждень поганий, — Якимович ковтнув. — Завтра віддам. Чесно.
Бугай ударив його в живіт так буденно, ніби змахнув пил зі столу. Якимович зігнувся, осів навколішки, вхопившись за куртку.
— Завтра вдвічі принесеш, — ліниво кинув Лесь. — Щоб пам’ять працювала.
Тарас стояв осторонь. Він не втрутився. Йому треба було зрозуміти порядок, побачити маршрут, почути, хто кому підпорядковується. Усередині все вимагало ступити вперед, але він змусив себе чекати. Прямий удар зараз дав би тільки шум, а шум без мети часто допомагає тим, хто сильніший. Коли Бугай і Лесь сіли в стару легкову машину й поїхали, він ще довго дивився їм услід, а ввечері відкрив зошит і почав писати: імена, час обходу, суми, точки, страхи людей. Поруч із кожним пунктом він лишав місце для уточнень. Інформації було мало, але кістяк майбутнього плану вже проступав.
На третій день він пішов до найближчого відділення поліції. Дільничний сидів за столом у м’ятій формі й виглядав людиною, яка давно втомилася від власного безсилля.
— Чому троє збирають гроші з району, а їх ніхто не чіпає? — спитав Тарас без передмов.
Дільничний подивився на двері, потім на вікно.
— Бо один із них рідня начальству. Мені зверху чітко сказали: не лізти. Я тут пішак.
— Отже, закону тут немає?
— Закон є. Тільки іноді він лежить у шухляді й чекає, поки його дозволять дістати.
Тарас вийшов мовчки. На вулиці він зупинився біля сходів і якийсь час дивився на вивіску відділення. Усередині сиділи люди у формі, на стінах висіли правила, розклади, телефони для звернень, але все це здавалося декорацією. Паперовий порядок не мав ваги, доки його тримали люди, яким веліли не помічати очевидного. Увечері він навмисне прийшов до кіоску баби Орисі. Хмир з’явився близько восьмої — малий, швидкий, у чорній спортивній куртці. Побачивши Тараса, він зупинився, впізнав і заусміхався.
— О, наш тихий повернувся. Мало було біля воріт?
Тарас не відповів. Хмир засунув руку в кишеню, але Тарас зробив лише один крок уперед. Малий відступив сам і тут же розлютився на власний переляк.
— Ти що, герой? Ми тебе тут закопаємо, зрозумів?
Баба Орися вибігла з кіоску, вчепилася Тарасові в рукав.
— Не треба, синочку. Вони ж не зупиняться.
Тарас кивнув їй і пішов. Хмир ще кричав услід, але голос у нього вже тремтів. Удома Тарас знову розкрив зошит. Він розумів: побити трьох — означає тільки розчистити місце для наступних. Треба було знайти голову. Після кількох днів розмов, спостережень і коротких запитань стало ясно: Хмир, Бугай і Лесь працювали на Назара, місцевого авторитета середньої руки. Зібрані гроші щоп’ятниці йшли до кафе «Пристань» на околиці. Назар тримався за ім’я Павла Гордія, а трійця отримувала свій відсоток за брудну роботу.
Тарас записав останнє ім’я й довго дивився на сторінку. Тепер перед ним були не три вуличні відморозки, а цілий ланцюг. І ланцюг цей тягнувся вище, ніж боялися говорити на ринку…
