Чорний позашляховик зупинився за пів години. Із нього вийшов Гнат Сивий — кремезний чоловік років сорока п’яти, з різким шрамом над бровою і звичкою дивитися так, ніби людина перед ним уже встигла сказати зайве. В окрузі його знали як смотрящого, але для Тараса він передусім був тим, із ким вони ділили нари, хліб, біди й мовчання ще в молоді роки.
Гнат ступив до нього й міцно обійняв.
— Вийшов, брате. Десять років — не скалка в пальці.
Тарас кивнув. Гнат відсторонився, помітив почервонілу щоку, змінився на обличчі.
— Хто?
— Помилилися люди. Нічого важливого.
— Для мене важливе. — Гнат обернувся до водія. — Остапе, дізнайся, хто тут крутився.
Відповідь прийшла швидко. Остап поговорив телефоном, вислухав когось, потім тихо назвав три прізвиська: Хмир, Бугай і Лесь. Гнат стиснув щелепи.
— Шелупонь. Прикриваються ім’ям Павла Гордія, а самі коять, що хочуть. Гордій давно за кордоном, сюди не суне, але відсоток приймає. Ці вирішили, що чуже ім’я їм замість голови.
— Чому вони досі ходять?
— Бо Хмир — племінник заступника начальника місцевого відділення. Зачепиш — здійметься шум. А якщо шум дійде до Гордія, невідомо, як він це поверне. Але тепер вони тебе зачепили. Скажи тільки слово, і до ранку питання буде закрите.
Тарас подивився у вікно на голі дерева вздовж дороги.
— Не треба.
— Ти зрозумів, що я сказав?
— Зрозумів. Я сам.
Гнат мовчав кілька секунд. Він умів відрізняти впертість від рішення.
— По-своєму хочеш?
— По-своєму.
— Гаразд. Але якщо передумаєш — дзвони. Без гордощів, зрозумів?
У старому районі все виявилося меншим, ніж пам’яталося. П’ятиповерхівки облупилися, дитячий майданчик заіржавів, у дворі стояли калюжі, у під’їзді пахло вогкістю й старою фарбою. Квартира батька була на четвертому поверсі. Ключ Тарасові передав через адміністрацію дядько Мирон, сусід по майданчику. Двері відчинилися туго, ніби квартира теж не відразу повірила, що господар повернувся.
Усередині було порожньо. Вицвілі шпалери, стара шафа, стіл із подряпинами, фотографії на стіні. На підвіконні стояла тріснута кружка, в якій батько колись тримав дріб’язок і ключі, на дверцятах серванта висіла стара прихватка. Пил лежав рівно, ніби квартира не чекала на людину, а просто терпляче зберігала її відсутність. Малий Тарас поруч із молодим батьком. Батько з серйозними очима, у робочій куртці. Знімки дивилися на нього з іншого часу, де ще можна було звернути вбік і не втратити десять років.
Увечері постукав дядько Мирон. Йому було близько шістдесяти; руки в мозолях, обличчя втомлене, але добре. Він запросив Тараса до себе на чай і за кухонним столом, під шум старого чайника, розповів те, про що в районі говорили пошепки.
— Біда в нас, Тарасе. Півтора року ці троє тримають усіх за горло. Хмир, Бугай, Лесь. З ринку беруть, з кіосків беруть, з магазинів беруть. Хто не дає — тому вітрину розтрощать, товар зіпсують, а то й самого біля під’їзду зустрінуть. Люди бояться скаржитися. Та й кому? У відділку все знають. Хмир під ріднею ходить.
— А інші? — спитав Тарас. — Чоловіки, господарі, торговці?
Дядько Мирон тяжко зітхнув.
— Спершу пручалися. Потім одного так побили, що місяць у лікарні пролежав. Ще один кіоск спалили. Після цього люди зрозуміли: одному не встояти.
Тарас слухав і бачив, як у сусіда тремтять пальці на чашці. Мирон говорив спокійно, навіть буденно, але в цій буденності було найстрашніше. Район звик до біди, як звикають до вогкості в під’їзді: неприємно, шкідливо, але ніби вже частина життя. Тарасові стало ясно, що тут доведеться ламати не тільки чужу силу, а й чужу звичку терпіти.
Уночі Тарас довго лежав на батьковому дивані й дивився в стелю. Імена трьох крутилися в голові, чіпляючись одне за одне. Хмир. Бугай. Лесь. Але за ними вже проступала більша тінь — той, хто дозволяв їм ходити районом, збирати данину, ламати чужі життя й сміятися. Вранці Тарас вирішив іти на ринок. Не слухати чужі страхи, а побачити все на власні очі…
