«Бери доньку й тікай! Сьогодні до чоловіка не повертайся!» — циганка побачила те, чого мати не помічала

— Як же ти побачила? Як ти дізналася? — прошепотіла Марина. Тамара всміхнулася, не хитро, а сумно й мудро.

— А очі відкритими треба тримати, красуне. Ото й уся ворожба. Я в райцентрі сиділа, торгувала. Дивлюся: сидить твій чоловік та двоє міських, і теку він тримає синю. Я її ще навесні біля твоїх воріт примітила, коли ти мені води виносила. Думаю, чого це господарська тека з документами в чужих руках гуляє.

Тамара ненадовго замовкла, згадуючи, а потім продовжила: — А потім дивлюся: квитки купують. Два квитки. І жінка при ньому чужа. Ну я й склала. Тут карти не потрібні. Тут очі потрібні та серце.

Вона потяглася через хвіртку, торкнулася Марининої руки сухими теплими пальцями й сказала:

— Люди про кочівницю думають: чаклунка, відьма. А я не чаклунка. Я просто бачу те, повз що ви, зрячі, проходите, наче сліпі. Уся моя сила в цьому.

Марина взяла її руку у свої.

І заплакала. Вперше за весь цей страшний день заплакала по-справжньому. Тихо, відпускаючи.

— Зайди до хати, — сказала Марина, — переночуй. Чаю вип’ємо. І дітям твоїм я сиру дам, і хліба, і молока. Не як милостиню — як своїм.

Тамара довго дивилася на неї й похитала головою.

— Не сьогодні, на стоянці чекають. Але я до тебе ще прийду, красуне. Ти добре зерно, з тебе добре дерево виросте. Рости доньку. І бабусю свою пам’ятай. Вона за тобою з того світу наглядає, я чую.

Вона запахнула шаль і ступила в темряву.

— Прощавай. І дякую тобі, що людину в мені побачила. Це дорожче за всяке золото.