— Як же ти побачила? Як ти дізналася? — прошепотіла Марина. Тамара всміхнулася, не хитро, а сумно й мудро.
— А очі відкритими треба тримати, красуне. Ото й уся ворожба. Я в райцентрі сиділа, торгувала. Дивлюся: сидить твій чоловік та двоє міських, і теку він тримає синю. Я її ще навесні біля твоїх воріт примітила, коли ти мені води виносила. Думаю, чого це господарська тека з документами в чужих руках гуляє.
Тамара ненадовго замовкла, згадуючи, а потім продовжила: — А потім дивлюся: квитки купують. Два квитки. І жінка при ньому чужа. Ну я й склала. Тут карти не потрібні. Тут очі потрібні та серце.
Вона потяглася через хвіртку, торкнулася Марининої руки сухими теплими пальцями й сказала:
— Люди про кочівницю думають: чаклунка, відьма. А я не чаклунка. Я просто бачу те, повз що ви, зрячі, проходите, наче сліпі. Уся моя сила в цьому.
Марина взяла її руку у свої.
І заплакала. Вперше за весь цей страшний день заплакала по-справжньому. Тихо, відпускаючи.
— Зайди до хати, — сказала Марина, — переночуй. Чаю вип’ємо. І дітям твоїм я сиру дам, і хліба, і молока. Не як милостиню — як своїм.
Тамара довго дивилася на неї й похитала головою.
— Не сьогодні, на стоянці чекають. Але я до тебе ще прийду, красуне. Ти добре зерно, з тебе добре дерево виросте. Рости доньку. І бабусю свою пам’ятай. Вона за тобою з того світу наглядає, я чую.
Вона запахнула шаль і ступила в темряву.
— Прощавай. І дякую тобі, що людину в мені побачила. Це дорожче за всяке золото.
І пішла, розчинилася в місячній ночі, ніби й не було. Марина ще довго стояла біля хвіртки, дивлячись їй услід. І на душі в неї, серед усього болю, вперше за довгий час було світло…
