Життя без прикрасЯ нічого не сказала. Тато зачекав, перш ніж заговорити знову. Його слова я запам’ятала на все життя.
— Іро, скажу тобі, що думаю. Рішення твоє. Ні перед матір’ю, ні перед вітчимом у тебе боргу немає. Ні ниркою, ні розмовою ти їм не зобов’язана. Але з машини махала тобі дівчинка. Ти у вісім років мені розповідала. Вона махала, не вони. От про дівчинку й подумай. А ці твоїх думок не варті.
Удома я не заснула до самого ранку. У п’ятницю, о сьомій ранку, прийшла до ще порожньої лабораторії й сама взяла в себе кров. Замість прізвища поставила код, як ставлять на наукових зразках, і відправила на типування тканин.
Ритине типування в мене вже було: його проходять усі пацієнти зі списку очікування. Потрібне було порівняння. Відповідь обіцяли через десять днів.
Про це не знав ніхто, навіть тато. Я ще не вирішила, що робитиму в разі сумісності. Лише одне було зрозуміло: якщо збігу немає, хто я така, вони не дізнаються ніколи. Якщо є — приховувати далі не вдасться.
У понеділок, о 10:05, прийшла Рита. Сама. Відсутність мами здивувала мене передусім.
Вона натягувала на пальці розтягнуті рукави сірого светра. Худа, з жовтуватою блідістю людини, яка довго живе на діалізі, зі світлим волоссям, зібраним у тонкий хвіст. Під лівим рукавом, я знала, була фістула, через яку її тричі на тиждень під’єднували до апарата.
Круглі сіро-блакитні очі були мамині. Але мамин погляд увесь час щось підраховував, а Ритин наче просив пробачення.
— Добрий день. Вибачте, будь ласка, за маму. Вона вам, мабуть, нагрубила, коли приходила. Вона з усіма так. Не зі злості, їй страшно.
— Сідайте, Маргарито Степанівно.
— Можна Рита? Мене всі Ритою звуть.
Я ледь не відповіла, що знаю. Я звала її Ритою ще тоді, коли вона сама не могла вимовити «Ірочка» й звала мене «Ія». Але вголос не сказала нічого.
Майже годину тривав огляд. Я перевіряла тиск, набряки, слухала серце, оглядала фістулу. Розпитувала про все належне: як переносить процедури, чим харчується, чи вдається спати. Відповіді були тихими й чесними.
— Сплю погано. Їм мало, майже все заборонено. У музичній школі більше не працюю. Діти ж чекають, а в мене після діалізу цілий тиждень пальці не слухаються. Чоловік два роки тому пішов. Сказав, що на життя з хворою не підписувався.
Образи в її голосі не було. Вона розповідала про це, як передають прогноз погоди.
Я ще дописувала висновок, коли Рита, дивлячись у вікно, заговорила про попередній мамин візит:
— Знаєте, мама приходила через мою старшу сестру, не через мене. Вона шукає її — хоче, щоб та віддала мені нирку.
Я перестала писати.
— Тільки я сестру ні про що таке не прошу, — продовжила Рита. — Чи жива вона взагалі, мені навіть невідомо. Усе життя вірила, що Ірина втекла від нас: у дванадцять років потрапила в погану компанію, поїхала й зникла. Мама з татом торочили, яка вона невдячна: ми, мовляв, ростили її, а вона… І лише торік я почула, як мама говорила телефоном із тіткою Ніною: «У дитбудинок здали — і правильно. Куди нам було двох?» Потім спитала її, до чого тут дитбудинок. А вона: «Не твоє діло, ти тоді маленька була». Мені було тридцять два, коли мені це сказали.
Рита сховала пальці в рукавах.
— Дещо я все-таки пам’ятаю. Сестра співала мені перед сном пісеньку з мультика про ведмедика. Без неї я не засинала. Коли сестри не стало, довго мучилася ночами, а мама сердилася: «Годі скиглити, немає її». Іноді я й тепер на діалізі наспівую подумки. Медсестри думають, що молюся. — Вона всміхнулася. — Мабуть, безглуздо: людину тридцять років не бачила, а пісня залишилася.
Я підвелася й підійшла до вікна. Відповідати довелося, відвернувшись від Рити: показати їй своє обличчя я не могла.
— Нічого безглуздого. Пісні пам’ятають довше, ніж людей.
— Якщо знайдете її, не кажіть, що вона повинна допомогти, — попросила Рита мені в спину. — Скажіть, я нічого не вимагаю. Мені б побачити її хоч раз. Пояснити, що я не знала правди, думала, вона сама пішла. Сказати, як мені шкода.
— А нирка?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.