Життя без прикрасПісля її відходу я, як завжди, пішла на обхід. Пацієнти нічого не помітили; у мене ж увесь обхід у голові звучала одна мелодія.
У середу зателефонували з приймальні головного лікаря: мама надіслала скаргу до міністерства, копію — керівникові лікарні. У ній було написано: «Завідувачка відділення трансплантації Ковальчук ІМ грубо відмовила в допомозі тяжкохворій пацієнтці, пославшись на те, що шукати донора не зобов’язана. Замість відповідей на запитання — погляд у вікно й пихата поведінка». Під підписом «Бондар ОГ» стояла приписка: «Прошу розібратися, нам такі лікарі не потрібні». Ручку мама втискала в папір так само, як колись, підписуючи відмову від мене.
Андрій Романович дочитав і підвів на мене очі.
— Ірино Миколаївно, у вікно ви таки справді дивилися?
— Так. Подивилася б на неї — наговорила б такого, що вам довелося б мене звільнити.
Він якийсь час мовчав. У відповіді міністерству написав, що консультацію проведено в повному обсязі.
Наступного дня мама з’явилася без запису. Ні на посту, ні Віра Тимофіївна її не затримали: вона розчахнула двері кабінету посеред консультації. Навпроти мене сидів чоловік після пересадки.
— Ну що, знайшли? — спитала мама з порога.
— Будь ласка, вийдіть. Зараз я приймаю пацієнта.
— Ще чого! Я чекаю, а ви хоч куди-небудь подзвонили? Запит надіслали? Донька моя загинається, а у вас тут час на каву знаходиться! Я подивилася, скільки вам платять: двісті тисяч. За віконце — двісті тисяч!
Віра Тимофіївна покликала охоронців. Поки маму виводили, вона кричала вже з коридору:
— Піду в прокуратуру! На телебачення піду! Нехай усі подивляться, що у вас за лікарі!
Найближчої неділі ввечері вийшла передача про пошук родичів. Ефір я пропустила; посилання надіслала Віра Тимофіївна, підписавши: «Ірино Миколаївно, це ж та сама».
З екрана на мене дивилася мама. Бузкове пальто, затиснута в кулаці хустинка, сльози — красиві, від яких не розтікалася туш. Дядько Степан сидів поруч у піджаку, поклавши руку їй на плече. А позаду них показували фотографію: шапка на носі, я п’ятирічна. Підпис сповіщав: «Ірина Бондар. Шукаємо тридцять років».
— Оксано Григорівно, розкажіть, як ви загубили доньку, — попросив ведучий.
Мамину відповідь я потім прослухала чотири рази.
— У 1996 році це було. Жили страшенно бідно, чоловік втратив роботу. Нам сказали, що тимчасово, на пів року візьмуть дівчинку, поки ми на ноги станемо. Через пів року повернулися — її немає. Її віддали без нас, чужим людям. Ми всюди шукали, а нам нічого не говорили: таємниця, і все. Я тридцять років ночами не спала. Усе думала, де моя Ірочка, що з нею, чи не голодує.
Із зали долинали співчутливі зітхання.
— І тепер ви хочете звернутися до неї?
— Так. — Мама повернулася до камери. — Якщо ти зараз біля екрана, Ірочко, донечко, знай: твоя сестра помирає. Пам’ятаєш Риту? Допомога їй потрібна, тільки ти можеш урятувати. Ми любимо тебе, завжди любили. Відгукнися, мама чекає.
Я знову слухала про тимчасову розлуку, про чужих людей, яким мене віддали без неї, про безсонні ночі. Слова «зайве» в цій історії не було. Не було «це в батька». Не було й підвіконня, на якому вона писала заяву.
Коли в понеділок уранці я прийшла до ординаторської, там медсестри розмовляли про передачу. Жаліли маму, обурювалися тими, хто відібрав у неї дитину.
— А ця Ірина, якщо жива й не відгукнеться, значить, серця в неї немає.
Віра Тимофіївна зустрілася зі мною поглядом через стіл. Промовчала.
Об одинадцятій зателефонували з імунологічної лабораторії.
— Ірино Миколаївно, ми закінчили порівняння вашого кодованого наукового зразка зі зразком Бондар. Ви б сіли.
— Я слухаю.
— Із шести антигенів збіглися три. Гаплоідентичність. Перехресна проба негативна, групи крові сумісні. Але це ж близький родич! Мати? Сестра? Де ви взяли зразок?
Відповідати я не стала, поклала слухавку.
Збіглося. Я могла врятувати Риту. Але тепер доведеться назвати себе: живому донору потрібно подати етичному комітету документи про спорідненість, при всіх. Потайки віддати сестрі нирку не можна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.