Микола розповідав більше години. Спершу збивався, повертався, плутав слова. Потім, ближче до кінця, голос у нього став рівнішим, ніби він читав по складах заздалегідь написане. Романюк записав прізвища: Степан Галайда, Семен Книш, Микола Мітюк. Записав хатину, третю дошку від печі, мішки, бірки старої артілі, маршрут вантажівки, розвилку, мороз. Коли дійшов до фрази «залишили без карти, без компаса, без лиж при температурі близько мінус тридцяти чотирьох», він зупинився й подивився на Миколу.
— Верхній одяг не зняли?
Микола опустив голову.
— Частину зняли. Книш. Я не дивився.
Романюк дописав. О пів на другу Микола підписав кожну сторінку. Підпис вийшов дитячий, із безглуздим завитком. Черговий відвів його без наручників. Микола йшов попереду, пригнувшись, ніби стеля коридору була надто низька.
Романюк залишився сам. Поклав ручку поперек паперів і подивився у вікно. На пустирі за відділенням діти каталися з гірки на картонках. Одна дівчинка впала, решта сміялися довго й дзвінко. Цей сміх крізь подвійну раму здавався чимось неможливим поруч із рядками протоколу.
Пообідати він не встиг. О чверть на п’яту, коли надворі вже майже стемніло, у коридорі знову стукнули — не у двері, а в стіну поруч, ніби людина не була певна, куди прийшла. У кабінет увійшов Семен Книш. Шапку не зняв, сів тільки після короткого кивка Романюка. На стіл поклав паспорт і ощадкнижку.
— Тут усе, що в мене з цієї теми, — сказав він, не підводячи очей. — Знімайте самі.
— Колька був? — спитав він після паузи.
— Був.
— Усе розповів?
— Усе.
Книш кивнув так, ніби почув не новину, а підтвердження.
— Чому прийшли? — спитав Романюк.
Книш мовчав секунд двадцять. Потім сказав:
— Ви не зрозумієте.
— Спробую.
— Не зрозумієте. Пишіть. Я підпишу.
За дві години він майже не вимовив нічого, крім «так», «ні», «правильно» і однієї фрази: «Зніміть ще лопату з підвалу. Кров лосина, не людська, але зніміть». Він підписав аркуші, не читаючи, акуратно присунув протокол назад і встав. Його вивели.
Романюк сидів із двома протоколами й не міг позбутися однієї думки. Ні Микола, ні Книш не пояснили, чому прийшли. Обидва сказали однаково: «Ви не зрозумієте». Збіг тиснув сильніше за зізнання.
Степан Галайда тієї ночі сидів у себе вдома, у п’ятистінку за клубом, і ще нічого не знав. Точніше, знав, що Микола вранці не вийшов у гараж, а Книш з обіду не бере трубку в сусідів. Але сидів спокійно, пив чай із коньяком з емальованого кухля, бо вмів виглядати людиною, яка просто втомилася після роботи.
Ближче до одинадцятої в сінях клацнула клямка. Без стуку. Без оклику. Потім двері, кроки по половицях.
До світлиці увійшов чоловік, якого Галайда бачив у житті двічі. Один раз багато років тому на проводах одного важливого для їхнього кола чоловіка, другий — мигцем на вокзалі великого міста. Імені він не знав. Але обличчя пам’ятав. І обидва рази від цього обличчя в нього пересихало в роті.
Чоловік зняв темне драпове пальто, повісив на цвях, сів на табурет навпроти Галайди й почав мовчати. Не зло. Не загрозливо. Рівно, як майстер дивиться на деталь перед роботою.
Галайда відкрив рот, закрив. Потім спробував сказати:
— Вам це…
І замовк.
Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Галайда став рахувати ґудзики на пальті, що висіло біля дверей. Чотири штуки. Він порахував їх раз, другий, третій. На четвертий зрозумів, що не може зупинитися. Усередині стало порожньо, як у тій покинутій хатині.
Дружина Галайди, Марія, один раз зазирнула з кухні, побачила гостя й тихо зачинила двері. Більше не виходила. Минув час. Гасова лампа чаділа. Галайда відчував, як мокне спина під сорочкою.
Тоді чоловік підвівся, надів пальто, застебнув верхній і нижній ґудзики. Середні залишив. Уже тримаючись за клямку, вимовив одну фразу — неголосно, не гучніше за годинник:
— Сам. І тихо.
Двері зачинилися. Галайда ще хвилин десять стояв біля столу. Потім дістав із шафи старий револьвер у промасленій ганчірці, подивився на нього, загорнув назад. Поклав в авоську. Зверху — чисту сорочку, мило, бритву, зубну щітку.
Уранці двадцять сьомого грудня він поголився, надягнув свіжу сорочку, теплий кожух, нові валянки. Марія прасувала сорочку вночі й не плакала: її теж попередили, щоб не плакала. Галайда поцілував її в маківку, узяв авоську й пішов до відділення. До ґанку було чотириста метрів. Дорогою з ним привіталися двоє. Він кивнув обом.
У кабінеті номер три Романюк уже сидів за столом. Перед ним лежали два протоколи. Третього бланка він ще не діставав, але стос чистих аркушів був у верхній шухляді.
Галайда поставив авоську на підлогу, дістав згорток, розгорнув ганчірку й поклав револьвер на стіл руків’ям уперед.
— Пишіть, громадянине начальнику, — сказав він. — Тільки заберіть мене звідси сьогодні ж…
