Через три дні, вранці двадцять третього грудня, у кабінеті номер три місцевого відділення поліції пахло господарським милом, мокрими шинелями й підгорілою тріскою з печі в коридорі. Романюк писав черговий рапорт про зникнення геолога Кравченко. Він займався цією справою дванадцятий день, і дванадцятий день у нього нічого не сходилося.
Партія стверджувала, що Леся пішла сама й не повернулася. Вантажівка Галайди того дня нібито стояла на ремонті — це підтверджували двоє. Сам Галайда ввечері був на людях, у їдальні, вітався, пив чай. Усе виглядало чистим. Надто чистим.
У двері постукали коротко, не по-службовому, кісточками пальців. Романюк не встиг сказати «увійдіть», двері відчинилися. На порозі стояв Микола Мітюк. Без шапки. Волосся примерзло мокрими пасмами до лоба. Одна щока розпухла, ніби він спав на чомусь твердому. У руках він м’яв вушанку.
— Ну… — сказав він і замовк.
Романюк повільно відклав ручку, як крихку річ.
— Заходь.
Микола зробив три кроки й сів на табурет біля стіни раніше, ніж йому вказали місце. Сів і одразу заговорив, наче боявся, що якщо зупиниться, більше не зможе.
— Дівчина ця. Геолог. Кравченко. Вона жива має бути. Ми її не вбивали. Ми її кинули. Одинадцятого. У лісі. Галайда наказав. Книш був. Я на машині.
Він говорив уривками, задихаючись.
— Я не дивився. Я тільки кермо тримав. Тільки кермо…
— Спочатку, — спокійно сказав Романюк. — Із самого початку.
— Не можу спочатку, — Микола раптом заплакав сухо, одним обличчям, без сліз. — З кінця можу. Хатина там є. Стара артільна. Під третьою дошкою від печі мішки. Бірки. Золото. Вона випадково вийшла. У неї карта була. Вона побачила.
Романюк узяв чистий аркуш. Угорі написав: «Протокол явки з повинною. 23 грудня 1988 року». Поставив час — 10:22. Ручка пішла по паперу, скриплячи.
— Говори, — сказав він. — Усе говори…
