Романюк дивився не на зброю, а на руки Галайди. Вони лягли на коліна долонями вгору, як у людини, яка вже все віддала і більше їй нічого витягати з-за пазухи.
— Сядьте рівно, — сказав Романюк.
Він потягнувся до ручки, і цієї миті двері розчинилися. До кабінету увійшов начальник відділення Михайло Кирилович Седюк, шинель навстіж, шапка в руці. Він подивився на стіл, на револьвер, на Галайду.
— Петре Даниловичу, — сказав він, і в його голосі вперше за багато років служби щось здригнулося. — Це правда?
— Сам прийшов, — відповів Романюк. — Третім.
Седюк постояв, кивнув чомусь своєму, тихо прикрив двері й пішов униз до телефона. Романюк дістав чистий бланк і почав писати.
Галайда говорив рівно, ніби вночі вивчив текст напам’ять. Назвав усіх людей артілі. Назвав ділянку на великій річці, покинуту хатину, третю дошку від печі. Назвав вагу — чотирнадцять кілограмів двісті грамів важкого шліху, розкладеного по маленьких брезентових мішках. Бірки старої ліквідованої артілі вони робили самі, щоб здобич сходила за залишки списаних робіт. Назвав приймальника, день, годину, маршрут вантажівки, пости, через які проходили без огляду, і чому саме без огляду.
Романюк писав. Перо скрипіло. У дворі хтось заводив мотоцикл, мотор кашляв і глох.
— Хто нагорі? — спитав Романюк, не підводячи очей.
Галайда довго мовчав. Потім ковтнув і назвав ім’я, по батькові, прізвище. Посаду — начальник копальні в місцевому управлінні.
Романюк записав. Не перепитав. Тільки вмочив перо й вивів дату на полях. Борг був закритий трьома рядками протоколу, у кабінеті номер три, без жодного зайвого слова.
Лесю він побачив через два дні. Велике місто зустріло сірим низьким небом, мокрим снігом, запахом вокзального мазуту й лікарняної хлорки. Жіноча хірургія, палата на шістьох, ліжко біля вікна. Двох пальців на лівій нозі вже не було. Під ковдрою на їхньому місці лежав рівний валик бинта.
Обличчя в Лесі стало вузьким, вилиці виступили, але очі дивилися прямо. Назар сидів на табуреті біля ліжка й тримав її праву руку обома своїми. Не плакав. Просто тримав, як тримають єдине, що дозволили не втратити.
— Лесю Андріївно, — сказав Романюк, знімаючи шапку. — Я ненадовго. Потрібне впізнання.
Він поклав на тумбочку три чорно-білі фотографії. Знімки старі, кути надламані. Леся подивилася не поспішаючи. На першу кивнула. На другу теж. На третій затрималася довше: молоде обличчя, вилицювате, з майже дитячим ротом.
— Цей був за кермом, — сказала вона. — Він дав мені валянки. І руку подав, коли висаджували. Один раз. Коли ніхто не бачив.
— Мітюк, — сказав Романюк. — Микола Мітюк. Він першим прийшов.
Леся заплющила очі. Одна сльоза вийшла з-під вій і пішла до скроні. Назар стиснув її долоню міцніше.
— Підпишіть тут, — тихо сказав Романюк.
Вона підписала. Почерк був не її: великий, нерівний, як у першокласниці. Але підпис був її.
У коридорі біля сходів Романюк зупинився біля вікна. У дворі лікарні двірник колов лід, і удари лома сухо віддавалися в склі. Романюк стояв кілька хвилин. Потім надів шапку й поїхав не назад у селище, а у вищестояще управління.
Підполковник Гордієнко прийняв його в себе. Читав папку довго. Перевернув один аркуш, повернувся до нього, перевернув другий. Дійшов до прізвища начальника копальні й затримався на рядку.
— Ти розумієш, що приніс? — спитав він, не підводячи очей.
— Розумію.
— Не роздмухуй. По низу підуть усі троє, отримають своє. А верх треба акуратно. Тихо. Без газет і шуму. У людини заслуги, вік, сам знаєш.
— Не знаю, — сказав Романюк. — У мене дівчина в лікарні без двох пальців. Їй двадцять шість.
Гордієнко подивився поверх окулярів. Довго, уважно, як дивляться на людину, яку вважали зрозумілою і раптом перестали.
— Ніч подумай. Завтра о десятій до мене.
У коридорі Романюк порівнявся з чоловіком у доброму драповому пальті й шапці-пиріжку. Той ніс плаский чорний портфель. Романюк упізнав його одразу — за фотографією на календарі в Галайди. Начальник копальні. Вони подивилися один на одного дві чи три секунди. Чоловік трохи схилив голову, ніби вітаючись із незнайомцем у вузькому проході. Романюк не відповів. Запах дорогого одеколону лишився після нього в повітрі й розчинився в старому тютюновому димі.
Ніч Романюк провів у готельному номері із залізним ліжком і порожнім графином. Не спав. Лежав у шинелі, дивився в стелю. За стіною по радіо йшла святкова передача, жінка співала про сніжинки й надії.
Уранці о десятій він знову поклав папку на стіл Гордієнка. Слово в слово. Жодного рядка не прибрав…
