Гордієнко довго дивився на папку, яку Романюк поклав перед ним удруге. На столі між ними лежав той самий сірий папір, ті самі протоколи, ті самі підписи, але повітря в кабінеті змінилося. Учора ще можна було вдавати, що рішення попереду. Сьогодні воно вже стояло на столі разом із папкою.
— Упертий ти, Петре, — тихо сказав підполковник.
— Служба така.
— Не прикривайся службою. Служба іноді вимагає розуміти, де стіна.
— А іноді — де двері.
Гордієнко зняв окуляри, потер перенісся. Уперше за весь час він виглядав не начальником, а втомленою людиною, яка знає більше, ніж хотіла б.
— Ти думаєш, я не бачу? Бачу. Думаєш, мені дівчину не шкода? Шкода. Тільки ця справа вище за тебе і мене. Верх піде окремим порядком. Якщо взагалі піде.
— Нехай іде як належить.
— Як належить, — повторив Гордієнко з гіркою усмішкою. — Гарні слова.
Романюк мовчав. Він не був героєм. Усю ніч він думав не тільки про Лесю і її бинт на місці пальців. Думав про дружину, про свою посаду, про те, як легко людину можна видавити з роботи, якщо вона не розуміє натяків. Думав про того чоловіка в драповому пальті, про запах одеколону, про легкий кивок у коридорі. Думав про те, що якщо зараз прибрати одне прізвище, справа все одно закінчиться строками для трьох, звіти будуть правильними, папки закриються. Майже всі скажуть: справедливо.
Але перед очима поставала палата біля вікна. Леся тримала ручку незграбними пальцями й виводила своє прізвище. Почерк був чужий, хворий, але підпис — її. Романюк зрозумів, що не зможе потім дивитися на цей підпис, якщо сам удасть, ніби верхнього імені не було.
Гордієнко повернув окуляри на місце.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Піде як є. Але знай: шум зріжуть. Газет не буде. Тій людині дадуть тихий вихід. Ти цього не зміниш.
— Я приніс, що мав принести.
— Мав, — повторив Гордієнко. — Усі ви тепер із боргами.
Він поставив підпис на супровідному листі. Перо хруснуло по паперу. Романюк узяв папку й вийшов. У коридорі пахло мастикою і старим тютюном. На сходах він раптом зупинився, бо зрозумів: утома навалилася не після суперечки, а після рішення. Поки вибираєш, усередині ще є рух. Коли вибрав — лишається тільки нести…
Після підпису Гордієнка справу вже не можна було повернути в колишню тінь. Але тінь усе одно тягнулася поруч. Романюк бачив це по обличчях у коридорах, по раптових паузах у телефонних розмовах, по тому, як люди, що ще вчора віталися голосно, тепер кивали коротко й проходили далі. Ніхто не погрожував. Погроза була б простішою. Навколо нього утворилася обережна порожнеча, у якій кожен удавав, що зайнятий своїми паперами.
Він не скаржився дружині. Удома пив чай, лагодив табурет, слухав, як вона питає про вечерю, і відповідав звичайними словами. Але вночі довго лежав із розплющеними очима. У темряві згадувалися не протоколи, а дрібниці: дитячий сміх за вікном, підпис Миколи із завитком, револьвер Галайди на столі, дорогий одеколон у коридорі управління. Із таких дрібниць і складається службова пам’ять, яку потім неможливо здати в архів.
Коли матеріали нарешті прийняли, Романюк не відчув перемоги. Перемога передбачає ясний кінець. Тут кінця не було. Були строки для одних, тихий перевід для іншого, окремий том для третіх і молода жінка, якій тепер усе життя доведеться поправляти капець на лівій нозі. Він зробив, що міг, але «що міг» іноді звучить не як виправдання, а як вирок самому собі. Тому, коли ввечері він написав у рапорті дві літери «Л. С.», рука його не здригнулася. Деякі імена краще залишити нерозшифрованими, якщо правда про них може знову відчинити старі двері…
Романюк розумів, що справа не стане чистою повністю. Надто багато рук устигло торкнутися її до того, як папка лягла на його стіл. Але він міг зробити одне: не дати найважливішому рядку зникнути без сліду. Іноді вся чесність служби звужується до рядка, який ти не викреслюєш, хоча тобі вже пояснили, чому треба.
В окремий том пішло не тільки ім’я начальника. Туди пішла частина правди про те, як улаштований страх. Романюк це розумів. Але він також розумів інше: навіть закриті томи іноді залишають тінь на людях, які тримали їх у руках. Ця тінь уже лягла на нього…
