В іншому кінці селища, де над низьким ґанком висіла бляшана вивіска місцевого відділення поліції, у вікні другого поверху ще горіло світло. У кабінеті номер три за столом сидів старший лейтенант Петро Данилович Романюк. Комір форменої сорочки був розстебнутий, чай у кухлі давно охолов. Навпроти, на табуреті, сидів Назар Савчук у геологічній робі поверх светра. Очі в нього були червоні.
— Ще раз, — рівно сказав Романюк. — Коли ви бачили Кравченко востаннє?
— Одинадцятого вранці. О сьомій сорок. Вона пішла на бічний струмок. Узяла планшет, компас, сухпай, термос. У журналі все записано. Повернутися мала ввечері, найпізніше наступного дня. Сьогодні вже вісімнадцяте.
Назар ковтнув.
— Я їй казав не йти самій. Казав. Але вона… вона якщо вирішила…
Він дістав із кишені маршрутний журнал у клейончастій обкладинці, поклав на стіл. Романюк присунув зошит, не відкриваючи, провів долонею по обкладинці.
— Зрозуміло. Завтра зранку піднімемо людей. Якщо погода дасть — техніку. Якщо ні, підуть групи. Ви відпочивайте. Знадобитеся — викличу.
Назар вийшов. Романюк посидів нерухомо, потім відкрив журнал, знайшов потрібну сторінку. Підпис Лесі стояв рівно, упевнено. Він дістав стару карту місцевості, розстелив поверх столу. Палець пішов по лініях водотоків, угору від селища, до лівого притоку, де на полях карти чужою рукою був поставлений давній олівцевий хрестик. Романюк довго дивився на нього.
Потім зняв трубку, набрав внутрішній номер.
— Демчук? Завтра о шостій до мене. Із собаками. І підніми відомості по нелегальних артільниках за останній рік. Прізвища вранці скажу.
Він поклав трубку й знову подивився на хрестик. Такі позначки не з’являлися на карті випадково.
Ранок у зимівнику починався не зі світла. Світло майже не проходило крізь маленьке вікно, затягнуте пухнастою наледдю. Ранок починався зі звуку: цокав годинник, скрипіли дверцята буржуйки, шаруділа береста, старий тихо рухався в кутку за піччю. Того дня він возився довше, ніж зазвичай. Леся підвелася на лікті й побачила, як він витягає з-під нар зелений армійський ящик з облупленим написом і металевими защіпками.
Левко відкрив кришку. Усередині лежала стара рація: темна металева коробка, мутна шкала, кругла ручка, потерті гумові навушники. Інвентарний номер на боці був збитий зубилом. Списана, зрозуміла Леся. Але не мертва.
Старий провів долонею по корпусу, як по шиї коня. Клацнув тумблер. Із навушника на секунду пробився тонкий шурхіт ефіру й стих.
— Працює? — спитала Леся.
— Угу. Із сопки бере.
Він закрив кришку, підвівся й пішов до дверей.
— Лежи.
— Я з вами.
Він повернувся. Подивився на її ногу під овчиною, потім на обличчя. Леся витримала погляд. Після ночі під коренями й дороги по чужому сліду вона вже не хотіла лежати, поки хтось вирішує її долю без неї.
— Снігоступи візьми, — сказав Левко.
Це була його згода.
Вони вийшли, коли сірий світанок тільки видряпував верхівки дерев із темряви. Мороз тримався за тридцять. Сніг під снігоступами дзвенів, як скло. Левко йшов попереду рівно й не обертався, але Леся бачила: він стримує крок. Ліва нога слухалася погано. Кожні двадцять кроків вона рахувала заново — раз, два, три, — щоб не думати про пальці всередині валянка.
Підіймалися більше години. Спершу вздовж струмка, потім вузькою просікою між кедрами, потім голим схилом, де вітер зніс сніг і залишив чорне каміння. На вершині сопки була лисина: суха модрина, три пласкі камені, складені колом, ніби хтось колись сидів тут і пив чай.
Левко зняв мішок, дістав ящик, розгорнув антену й закинув дротяний кінець на нижній сучок модрини. Потім сів на сніг, надів один навушник, другий лишив висіти, покрутив ручку. В ефірі пішов шурхіт — тонкий, як заметіль у жерстяній банці.
— Відійди до дерева, — сказав він.
Леся відійшла. Слів майже не розбирала, тільки ритм: короткі фрази, паузи, шурхіт, знову фрази. Він говорив у мікрофон низько, сухіше, ніж зазвичай. У якусь мить вітер ліг, і до неї донеслося ясно:
— Передайте по ланцюгу. Левко повернувся на день. З одного питання. На день.
Потім знову шурхіт. Десь угорі перегукнулася кедрівка, звичайний мирний птах, що перевіряє свої дерева. Сонце торкнулося верхівок, і вони загорілися міддю. Старий унизу говорив у чорний мікрофон одне ім’я — своє старе ім’я, і від нього десь за сотні кілометрів починали ворушитися люди, які давно намагалися не згадувати минулого…
