Микола повернувся в кімнату не відразу. Постояв у сінях, притулившись лобом до холодної стіни, доки нудота відступила. Зсередини долинала пісня Книша, сміх Галайди, стукіт кухля об стіл. Усе це звучало так, ніби в кімнаті життя тривало правильно, а неправильним було тільки те, що відбувалося в ньому.
Він витер рота снігом, потім рукавом. У голові спливала розвилка: чорна просіка, постать Лесі на узбіччі, її обличчя у світлі фар. Вона не кричала. Не кидалася до машини. Не просила. Просто дивилася — навіть не на нього, а крізь нього, туди, де мала бути людина. Микола не витримав того погляду й відвернувся. Тепер він розумів: саме це й повертатиметься. Не мороз, не слова Галайди, не мішки. Її спокійне «зрозуміла».
Коли він знову ввійшов, Галайда вже розповідав Книшу якусь смішну історію про приймальника, який одного разу переплутав вагу й мало не підписав зайве. Книш сміявся. Микола сів на край стільця. Йому налили ще. Він випив, щоб заткнути думки, але горілка тільки підняла їх вище.
— Ти чого білий? — спитав Книш.
— Нормально.
— Дівку шкода?
Микола смикнув плечем.
Галайда подивився на нього уважно, але без злості.
— Жалість — штука добра, коли вдома жінка хворіє. На дорозі від жалості люди гинуть. Ти сьогодні зробив, що треба. Решту забудь.
«Забудь», — повторив Микола подумки. Слово виявилося порожнім. Так можна сказати про номер будинку, про чужий жарт, про стару пісню. Не можна сказати про людину, яку залишив у лісі.
Уночі він майже не спав. Лежав на койці в гаражній сторожці, слухав, як за стіною скрипить від морозу колода, і кожен скрип був схожий на крок. Під ранок йому наснилося, що він знову сидить за кермом, але вантажівка не їде вперед. Колеса крутяться на місці, сніг летить з-під них, а в дзеркалі стоїть Леся й тримає в руках його валянки. Прокинувся він із таким стуком серця, ніби біг.
Удень він не вийшов на роботу. Спершу думав перечекати, потім піти до Галайди, потім поїхати попуткою куди завгодно. Але до вечора зрозумів: дорога вже одна. Не та, якою він віз її до розвилки, а інша, ще страшніша. Вона вела до кабінету з казенним столом, до паперу, де кожне слово доведеться покласти чорним по сірому. І якщо не піти, він лишиться на тій розвилці назавжди…
Уранці Микола довго вмивався снігом біля колонки поблизу гаража. Обличчя горіло, очі були червоні, язик розпух. Мужики жартували, що вчора він «перебрав», ляскали по плечу, кликали лагодити стартер. Він кивав і не чув. У кожному жарті йому ввижалося приховане знання. Здавалося, усі вже знають, просто чекають, коли він сам вимовить. До обіду він зрозумів, що не зможе зайти до Галайди. Той подивиться, усміхнеться, наллє, скаже правильні слова — і Микола знову стане частиною їхнього столу. А йому треба було вибратися з-за цього столу бодай у покарання. Він ходив селищем колами, доки ноги самі не вивели до відділення. На ґанку простояв так довго, що черговий із вікна крикнув: «Ти замерзнути вирішив?» Тоді Микола піднявся, зняв шапку, відчув, як холод одразу схопив мокре волосся, і ввійшов. У коридорі пахло милом, папером і пічним димом. Цей запах здався йому страшнішим за ліс, бо тут уже не можна було сказати: не бачив…
Микола боявся не лише покарання. Покарання мало форму: камера, суд, строк, чужі погляди. Це можна було уявити. А от жити далі за кермом, возити людей зимниками й щоразу бачити в дзеркалі дівчину на розвилці — ось це форми не мало. Безформне лякало сильніше.
Перед дверима відділення Микола згадав, як Леся відмовилася взяти його руку. Тоді його кольнуло образою, майже дитячою. Тепер він зрозумів: вона мала право не брати. Він не був рятівником, він був частиною біди. Валянки не скасовували дороги, якою він її привіз…
