Поки в зимівнику біля безіменного струмка двоє сиділи над вистигаючим чаєм, у копальневому селищі, у кімнаті на другому поверсі барака, Степан Галайда розливав третю. Пляшка стукнула об край алюмінієвого кухля. Дешева горілка хлюпнула майже до обідка. На столі стояла розкрита банка тушонки, жир у ній схопився білими острівцями. Пахло папіросним димом, перегаром і м’ясом — тим теплим, чоловічим, самовдоволеним запахом, який у таких місцях часто приймали за запах вдало завершеної справи.
— За упокій, — сказав Галайда й усміхнувся носом. — За нашу геологиню. Нехай їй там зарахують, скільки ми на ній зекономили.
Семен Книш пирхнув і підняв кухоль. Микола Мітюк підняв свій повільно, ніби він був важкий. Цокнулися через банку. Випили. Галайда провів рукавом по губах. Книш закусив пальцем, умочивши його в тушонку. Микола не закусив зовсім. Він поставив кухоль і став дивитися в дно, наче там могло з’явитися інше рішення.
— Чисто, — сказав Книш. — Я тобі казав: у лісі бруду не лишається. Завтра хуртовина пройде — ні нашого сліду, ні її.
— Ліс великий, — кивнув Галайда. — І не таке ковтав.
Він устав, підійшов до стіни, де висів друкований календар із фотографією людей на дразі. Під знімком дрібним шрифтом значилися прізвище й посада середнього чоловіка в каракулевій шапці. Галайда відірвав нижній листок місяця, зім’яв, кинув до печі. Потім чомусь провів долонею по фотографії, як гладять корінець книжки, і повернувся до столу.
— Подзвони, — сказав Книш. — Нехай знають.
Галайда підійшов до чорного важкого телефона біля вікна, покрутив диск. Трубку на тому кінці зняли майже одразу.
— Я, — сказав він. — Усе нормально. Чисто. Ніхто не бачив. Так, завтра хуртовина. Слідів не лишиться.
Він помовчав, слухаючи. Обличчя на секунду стало жорсткішим.
— Зрозумів. Передайте йому: питання закрите. Так і скажіть — закрите.
Знову пауза.
— Зробимо. Не сумнівайтеся.
Він поклав трубку дуже акуратно, притримав важіль пальцем, щоб не дзенькнув. Потім обернувся з колишнім обличчям.
— Задоволений. Хвалить. Каже, до свята виплата буде. Кожному зверху.
— Оце розмова, — пожвавішав Книш. — Я тещі шубу візьму. Нехай знає, який у неї зять.
Микола підвів очі. Горілка брала його швидше, ніж інших: ваги в ньому було менше, а всередині надто багато того, що спирт піднімає нагору. Страх, недосип, сором — він сам не розумів.
— А якщо її хтось знайде? — спитав він. — Ну раптом. Мисливець. Лісник. Хто завгодно.
Галайда подивився на нього майже лагідно.
— Кольку, не мути душу. Який мисливець у грудні у верхів’ях? Навіщо йому туди? Соболя там нема, звір пішов вище. До весни туди жодна ніздря не сунеться. А до весни від неї, прости господи, уже й шукати нічого буде.
— Зрозумів, — сказав Микола.
— Якщо не зрозумів, випий, — буркнув Книш і взяв пляшку.
Галайда закурив. Вогник сірника освітив його обличчя знизу: короткий ніс, важкі губи, зморшки біля очей, які при іншому світлі могли здатися добрими. Він випустив дим до лампочки під дешевим абажуром.
— Сеньку, давай свою. Під третю. Для душі.
Книш зняв зі шафи стару гітару з переклеєною декою, сів, підкрутив кілок і заспівав неголосно, в ніс. Голос був хрипкий, але вірний. Він співав стару табірну пісню про поїзд, про матір, про останній привіт. Галайда слухав, упершись ліктями в стіл. Микола дивився на підлогу.
За стіною сварилася чиясь дружина. У коридорі прошаркали валянки. З вулиці долинув далекий собачий гавкіт. А над усім цим тягнувся тонкий голос Книша — про прощення, якого тут ніхто не заслуговував.
Микола дослухав приспів, підвівся, хитнувся, вхопився за край столу.
— Душно, — сказав він.
— Іди, — махнув Галайда. — Тільки обличчям у сніг не лягай. Потім відшкрібати.
Микола вийшов на ґанок. Його довго вивертало в замет, мутно, ображено, як вивертає молодих, які ще не навчилися пити й уже встигли зробити те, від чого не відмиєшся. Між нападами він випрямлявся, хапав ротом мороз і думав одну й ту саму думку: щось вони зробили не те.
Під лампочкою біля дровітні йому здалося, що стоїть людина. Висока, у кожусі, з опущеними плечима. Микола затримав дихання. Моргнув. Фігура розпалася: тінь від стовпа, брезентова рукавиця, накинута на колоду. Тільки тінь. Тільки п’яна голова.
Але коли він повернувся в сіни, зуб, давно вирваний знизу ліворуч, болів у порожніх яснах так, ніби хтось торкався їх холодною голкою зсередини…
