Бандити кинули її в лісі і вже святкували, але за неї заступився той, кого боялася вся округа

Поки в зимівнику біля безіменного струмка двоє сиділи над вистигаючим чаєм, у копальневому селищі, у кімнаті на другому поверсі барака, Степан Галайда розливав третю. Пляшка стукнула об край алюмінієвого кухля. Дешева горілка хлюпнула майже до обідка. На столі стояла розкрита банка тушонки, жир у ній схопився білими острівцями. Пахло папіросним димом, перегаром і м’ясом — тим теплим, чоловічим, самовдоволеним запахом, який у таких місцях часто приймали за запах вдало завершеної справи.

— За упокій, — сказав Галайда й усміхнувся носом. — За нашу геологиню. Нехай їй там зарахують, скільки ми на ній зекономили.

Семен Книш пирхнув і підняв кухоль. Микола Мітюк підняв свій повільно, ніби він був важкий. Цокнулися через банку. Випили. Галайда провів рукавом по губах. Книш закусив пальцем, умочивши його в тушонку. Микола не закусив зовсім. Він поставив кухоль і став дивитися в дно, наче там могло з’явитися інше рішення.

— Чисто, — сказав Книш. — Я тобі казав: у лісі бруду не лишається. Завтра хуртовина пройде — ні нашого сліду, ні її.

— Ліс великий, — кивнув Галайда. — І не таке ковтав.

Він устав, підійшов до стіни, де висів друкований календар із фотографією людей на дразі. Під знімком дрібним шрифтом значилися прізвище й посада середнього чоловіка в каракулевій шапці. Галайда відірвав нижній листок місяця, зім’яв, кинув до печі. Потім чомусь провів долонею по фотографії, як гладять корінець книжки, і повернувся до столу.

— Подзвони, — сказав Книш. — Нехай знають.

Галайда підійшов до чорного важкого телефона біля вікна, покрутив диск. Трубку на тому кінці зняли майже одразу.

— Я, — сказав він. — Усе нормально. Чисто. Ніхто не бачив. Так, завтра хуртовина. Слідів не лишиться.

Він помовчав, слухаючи. Обличчя на секунду стало жорсткішим.

— Зрозумів. Передайте йому: питання закрите. Так і скажіть — закрите.

Знову пауза.

— Зробимо. Не сумнівайтеся.

Він поклав трубку дуже акуратно, притримав важіль пальцем, щоб не дзенькнув. Потім обернувся з колишнім обличчям.

— Задоволений. Хвалить. Каже, до свята виплата буде. Кожному зверху.

— Оце розмова, — пожвавішав Книш. — Я тещі шубу візьму. Нехай знає, який у неї зять.

Микола підвів очі. Горілка брала його швидше, ніж інших: ваги в ньому було менше, а всередині надто багато того, що спирт піднімає нагору. Страх, недосип, сором — він сам не розумів.

— А якщо її хтось знайде? — спитав він. — Ну раптом. Мисливець. Лісник. Хто завгодно.

Галайда подивився на нього майже лагідно.

— Кольку, не мути душу. Який мисливець у грудні у верхів’ях? Навіщо йому туди? Соболя там нема, звір пішов вище. До весни туди жодна ніздря не сунеться. А до весни від неї, прости господи, уже й шукати нічого буде.

— Зрозумів, — сказав Микола.

— Якщо не зрозумів, випий, — буркнув Книш і взяв пляшку.

Галайда закурив. Вогник сірника освітив його обличчя знизу: короткий ніс, важкі губи, зморшки біля очей, які при іншому світлі могли здатися добрими. Він випустив дим до лампочки під дешевим абажуром.

— Сеньку, давай свою. Під третю. Для душі.

Книш зняв зі шафи стару гітару з переклеєною декою, сів, підкрутив кілок і заспівав неголосно, в ніс. Голос був хрипкий, але вірний. Він співав стару табірну пісню про поїзд, про матір, про останній привіт. Галайда слухав, упершись ліктями в стіл. Микола дивився на підлогу.

За стіною сварилася чиясь дружина. У коридорі прошаркали валянки. З вулиці долинув далекий собачий гавкіт. А над усім цим тягнувся тонкий голос Книша — про прощення, якого тут ніхто не заслуговував.

Микола дослухав приспів, підвівся, хитнувся, вхопився за край столу.

— Душно, — сказав він.

— Іди, — махнув Галайда. — Тільки обличчям у сніг не лягай. Потім відшкрібати.

Микола вийшов на ґанок. Його довго вивертало в замет, мутно, ображено, як вивертає молодих, які ще не навчилися пити й уже встигли зробити те, від чого не відмиєшся. Між нападами він випрямлявся, хапав ротом мороз і думав одну й ту саму думку: щось вони зробили не те.

Під лампочкою біля дровітні йому здалося, що стоїть людина. Висока, у кожусі, з опущеними плечима. Микола затримав дихання. Моргнув. Фігура розпалася: тінь від стовпа, брезентова рукавиця, накинута на колоду. Тільки тінь. Тільки п’яна голова.