Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

— Тридцять п’ять, — сказала Оксана.

Вона зрозуміла, чому він питає. Це було видно з її обличчя.

— Ні, я не вона. Вашій доньці зараз було б двадцять три.

Було б. Вона сказала: «Було б».

Андрій розвернувся й вийшов, замкнув двері зовні на навісний замок, повісив ключ на цвях під стріхою, постояв на морозі, потім відійшов до гаража й набрав номер.

Ткач відповів після першого гудка.

— Пашо… — Андрій зрозумів, що не знає, як це сказати. — Пашо, до мене потрапила жінка, втікачка з колонії. У неї був Кірин медальйон, ластівка, той самий.

У слухавці стало дуже тихо, так тихо, що Андрій вирішив, ніби зв’язок обірвався.

— Пашо…

— Я тут. — Голос Ткача став іншим, зібраним, діловим. — Вона ще комусь говорила про медальйон? Комусь, окрім тебе?

— Не знаю. Каже, отримала його від помираючої в колонії, якоїсь Тамари Бондар.

Знову пауза, коротша.

— Андрійку, послухай мене уважно: нічого не роби, не відпускай її й не дзвони в поліцію, поки я на неї не подивлюся. Це може бути що завгодно: шахраї, шантаж або люди, які знають більше, ніж кажуть. Я буду о дев’ятій.

— Добре.

— І, Андрійку… — Ткач помовчав. — Не сподівайся завчасно. Гаразд? Я просто не переживу, якщо ти знову…

— Я зрозумів.

Андрій прибрав телефон, подивився на медальйон у долоні. Тієї ночі, сімнадцять років тому, Паша не спав до ранку. Він обдзвонив усі лікарні області, одну за одною. Андрій тоді не міг навіть говорити, а Паша телефонував до світанку. І над ранок сказав: «Ніде, Андрійку, її ніде немає».

За дерев’яною стіною сараю Оксана сиділа нерухомо й дивилася на двері. Слів вона не розібрала, але почула головне. Він уже комусь зателефонував у перші ж десять хвилин. Вона загасила лампу.

Вранці сарай був порожній. Замок висів на місці, ключ висів на цвяху. Ковдра була складена на ліжку охайним квадратом. Щербата кружка стояла вимита, догори дном. Під стелею чорнів відчинений люк на сінник, а звідти був лаз назовні, до задньої стіни. Про цей лаз Андрій забув років десять тому. Вона знайшла його за одну ніч.

На снігу за сараєм були сліди — рівні й короткі кроки, не біг. Вони вели через город до хвіртки, а звідти до траси. Андрій кинувся до машини.

Він знайшов її за три кілометри, на автобусній зупинці біля повороту на Прибережжя. Бетонний навіс, облуплена лавка, розклад, якого ніхто не читав. Оксана сиділа на лавці, засунувши руки в рукави ватника, й дивилася на дорогу. Вона не схопилася, коли він під’їхав, лише підвела голову.

Андрій вийшов із машини.

— Де медальйон? — запитала вона раніше, ніж він устиг розтулити рота.

— У мене.

— Добре, отже, я своє зробила.

— Ти нікуди не поїдеш.

— Ви комусь зателефонували, — спокійно сказала вона. — Уночі, через десять хвилин після того, як я вам усе розповіла. Я просила нікому не казати.

— Це мій юрист, людина, якій я довіряю більше, ніж собі.

— Тамара теж, мабуть, комусь довіряла.

Він хотів відповісти, і цієї миті на порожній трасі з’явилася машина із синьою смугою на борту — поліцейський позашляховик. Він їхав повільно, дуже повільно, й Андрій побачив, як водій повернув голову до зупинки.

Оксана теж побачила. Вона не ворухнулася, лише дуже тихо, не дивлячись на Андрія, сказала:

— Тамара сказала ще дещо. Я тоді не зрозуміла, навіщо вона мені це розповідає. Вона сказала, що дівчинка в лікарні не давала гасити світло, кричала всю ніч, доки їй не лишили лампу, засинала тільки з лампою.

Андрій дивився на неї. Скляний грибочок із помаранчевою шапочкою. Кіра кричала, доки знову не вмикали світло. Про це не знав ніхто. Ніхто, крім нього й Світлани.

Позашляховик зупинився навпроти зупинки, опустилося скло. Молодий лейтенант із почервонілими від недосипу очима оглянув навіс, лавку, жінку в сірому ватнику.

— Доброго ранку. Документи можна?

Андрій ступив уперед, ставши між машиною й лавкою так, щоб лейтенант бачив його, а не її.

— Доброго. Гончар Андрій Петрович. У мене тут дім, у Прибережжі.