Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

— А це хто з вами?

Андрій не обернувся.

— Моя працівниця проспала автобус. Я її забираю.

Лейтенант помовчав, подивився на ватник, подивився на дорогу машину Гончара, тоді знову на його спокійне роздратоване обличчя людини, яку відволікають через дрібниці.

— У нас орієнтування, — сказав він. — З автозаку вночі втекла одна. Якщо щось побачите…

— Неодмінно.

Скло піднялося. Позашляховик рушив і повільно поїхав у бік Кленовця.

Андрій стояв і дивився йому вслід. Він щойно збрехав, спокійно дивлячись у вічі, заради жінки, яку знав шість годин. Він ніколи в житті такого не робив.

— Сідай, — сказав він, не обертаючись.

Оксана підвелася й мовчки сіла на пасажирське сидіння.

Їхали мовчки. Андрій дивився на дорогу. Оксана дивилася у вікно на білі поля. За кілометр, щоб не чути цієї тиші, він увімкнув радіо. Грала якась пісня, потім почалися обласні новини.

— Тривають пошуки засудженої, яка цієї ночі втекла з автозаку на трасі в районі Кленовця. Конвоїра у важкому стані доправлено до лікарні. Утікачка — Оксана Ігорівна Лісовська, тридцять п’ять років. Особливі прикмети…

Андрій скосив очі на Оксану. Вона не ворухнулася.

— Як повідомили в слідстві, Лісовську етапували до слідчого ізолятора у зв’язку з новою кримінальною справою. Її підозрюють в умисному вбивстві літньої ув’язненої Тамари Бондар, яка померла в медичній частині колонії.

Андрій ударив по гальмах. Машину понесло юзом до узбіччя, і вона зупинилася. Двигун тихо муркотів. Із радіо диктор бадьоро перейшов до прогнозу погоди.

Андрій повільно повернувся до неї.

— Убивство, — сказав він.

— Ні, — сказала Оксана.

Вона не відвела очей і не стала виправдовуватися, лише повторила рівніше, ніж він очікував:

— Ні, я її не вбивала. Я два тижні її мила, годувала з ложки й тримала за руку, коли вона кричала.

— Тоді чому по радіо?

— Бо після її смерті лікар медчастини написав рапорт, ніби я ввела їй подвійну дозу знеболювального без призначення.

Оксана дивилася на нього спокійно, лише пальці, сховані в рукави, стиснулися.

— Призначення було, він сам його підписав при мені. Вранці листок зник із журналу. До обіду на мене завели справу. Уночі посадили мене в автозак саму. Більше нікого не везли.

— Чому саму?

— От і я подумала, чому саму.

Андрій дивився на неї. Двигун тихо муркотів. Трасою, обдавши сніговою курявою, промчав лісовоз.

— За що ти сиділа? — запитав він. — Уперше. Шість років. За що?

— За крадіжку. Дали сім років, шість відсиділа.

Вона сказала це сухо, як зачитують діагноз.

— Старий лікар на пенсії. Інфаркт. Я його відкачала, довезла живим.

Через місяць його син заявив, що з квартири зникли гроші. Сказали, що я була з ним у кімнаті сама. Так і було. Я завжди залишаюся з хворим сама, якщо рідні бігають за документами.

— І ти їх не брала?

— Ви мені все одно не повірите. Навіщо питати?

Андрій довго мовчав, потім увімкнув поворотник, хоча дорога була порожня, і повільно вивів машину на смугу.

— Слухай мене, — сказав він, дивлячись уперед. — Спатимеш у сараї, доки я не зрозумію, хто ти. Крок до воріт. Один дзвінок комусь, одна спроба піти через сінник — і я сам відвезу тебе до поліції. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— І медальйон залишається в мене.

Оксана вперше за ранок ледь помітно всміхнулася.

— Він і так ваш.

Ткач приїхав. Андрій побачив у вікно, як його темна машина повільно вкочується у двір, і відчув полегшення. Так буває, коли до дому, де хтось хворіє, нарешті заходить лікар.

Павло Геннадійович вийшов не поспішаючи, поправив шарф і звів очі на вікна. Сивий, чисто поголений, у доброму пальті. Він ішов, завжди трохи схиливши голову, наче заздалегідь перепрошував за клопіт. На порозі він обійняв Андрія — коротко, по-чоловічому, але міцно.

— Покажи, — тихо сказав він.

Андрій розтиснув долоню. Ткач довго дивився на срібну ластівку, не торкаючись її. Потім обережно перевернув її пальцем і прочитав гравіювання. Губи в нього здригнулися.

— Господи, — сказав він. — Господи, Андрійку, це вона. Я ж пам’ятаю, як ти її обирав.

— Вона в сараї. Хочеш поговорити?