Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

У сараї Ткач сів на табурет навпроти ліжка, зняв рукавички й акуратно поклав їх на коліно. Оксана стояла біля грубки. Сідати вона не стала.

— Оксано Ігорівно, — м’яко сказав Ткач. — Мене звати Павло Геннадійович. Я юрист родини і друг. Я не збираюся вас лякати. Я хочу зрозуміти. Розкажіть мені, будь ласка, що саме казала та жінка, Тамара. Слово в слово, якщо зможете.

Оксана розповіла коротко. Майже так само, як уночі. Третя дошка. Знайди Гончара. Йому сімнадцять років брешуть. Про лампу вона промовчала.

— Вона не називала прізвищ? — запитав Ткач. — Тих, хто бреше?

— Ні.

— Не казала, звідки в неї медальйон?

— Ні.

— Шкода.

Він зітхнув і зняв окуляри. Без окулярів обличчя стало втомленим і старим.

— Оксано Ігорівно, я скажу чесно, як юрист: вас шукають за дуже тяжкою статтею. Кожна година, яку ви проводите в цьому домі, робить Андрія Петровича співучасником. Правильно було б, аби ви самі вийшли до слідства. Я знайшов би вам доброго адвоката, найкращого, якого тільки можна знайти.

— А медальйон?

— Медальйон теж передали б слідству. Офіційно.

Він усміхнувся самими очима.

— Так надійніше для всіх. І для вас теж.

— Ні, — сказав Андрій у дверях.

Ткач обернувся.

— Андрійку…

— Ні, Пашо. Сімнадцять років тому я все робив офіційно. Офіційно шукали, офіційно ганяли водолазів, офіційно закрили. Я хочу спершу зрозуміти сам.

Ткач помовчав, потім кивнув, наче поступився не в суперечці, а перед горем.

— Гаразд, тоді давай хоча б зробимо це з розумом. У мене в архіві фірми є копії всієї справи про аварію: фотографії, протоколи, експертизи. Я всі ці роки їх зберігаю, ти ж знаєш. Підніму і її справу, вирок, подивимося, на чому він тримається. До вечора привезу.

— Дякую.

— І, Андрійку… — Ткач понизив голос, виходячи з ним на подвір’я. — Збори наприкінці місяця. Дубровський зі своєю угодою вже телефонував, питав, чи не передумав ти. Якщо зараз десь спливе, що ти переховуєш утікачку, яку шукають за вбивство, ти розумієш, що він зробить із цією новиною?

— Розумію. Якщо вона бреше, я сам її посаджу.

Ткач поклав руку йому на плече.

— А якщо ні, я перший стану поруч із тобою, як завжди.

Він поїхав. А за пів години, коли Андрій пішов до дому, у двері сараю тихо постукали. На порозі стояв Ткач. Він повернувся. Простягнув Оксані пакет, тюбик мазі, бинти й теплий пуховик, майже новий.

— Від обмороження, — сказав він. — Пуховик мій, валявся в машині. Не кажіть Андрійкові. Він не любить, коли я жалію людей за його спиною. Вважає, що я надто м’який.

Оксана взяла пакет. Вона не знала, що сказати. За шість років їй жодного разу нічого не давали просто так.

— Дякую, — нарешті вимовила вона.

— Нема за що, — Ткач поправив шарф. — Тримайтеся, Оксано Ігорівно.

Слідча з’явилася після обіду. Андрій побачив на камері, як біля воріт зупинилася сіра службова машина. З неї вийшла невисока жінка в короткій куртці й без шапки, попри мороз. Вона подзвонила в домофон. Не чекаючи відповіді, подивилася просто в об’єктив камери, наче знала, що за нею спостерігають.

Андрій бігом перетнув подвір’я.

— У гараж, — сказав він Оксані. — Там оглядова яма, під дошками. Лізь і не дихай.

Оксана зникла без жодного запитання.

— Зайцева Інна Юріївна, слідче управління, — сказала жінка, показавши посвідчення.

Говорила вона коротко, наче заощаджувала слова.

— Прочісуємо будинки вздовж траси. Уночі з автозаку втекла засуджена. Ви нічого не бачили?

— Нічого, я пізно повернувся.

— Звідки?

— Їздив у справах.

— У яких? — без жодного виразу запитала Зайцева.

— В особистих.

Вона кивнула, наче щось занотувала подумки, попросила дозволу пройти. Андрій не знайшов причини відмовити.

На кухні Зайцева зупинилася біля столу. На ньому стояли дві кружки: біла порцелянова і щербата емальована з темними плямами від сколів.

— Гості?

— Домробітниця, — сказав Андрій. — Вона п’є зі своєї.

— Зрозуміло.

Зайцева подивилася на кружку трохи довше, ніж треба.